наочний і точний образ, про який я згадав, коли через кілька місяців, навесні 1919 року, хвороба де й ділася, і його дух, немов фенікс, злинув до безмежної волі й дивовижної могутності рвійної, щоб не сказати — непогамовної, принаймні нестримної, бурхливої, майже безоглядної творчості, причому саме цей образ відкрив мені, що й той, і той стан, пригнічений і піднесений, внутрішньо не були розмежовані, чітко відділені один від одного, а один започатковувався в другому, до певної міри вже визрівав у ньому, — як, навпаки, смуга здоров'я і творчості, що наставала потім, була не порою суцільного задоволення, а, по-своєму, також порою неспокою і тривоги, болісного борсання і пригніченості… Ох, як я погано пишу! Прагнення сказати все зразу хвилею заливає мої речення, відганяє їх від думки, яку вони хотіли висловити, і здається, що, ухилившись убік, вони вже згубили її з очей. Добре, що я перехоплюю в читача критику. Але я тому такий квапливий і розгублюю свої думки, що хвилююся, згадуючи той час, про який розповідаю, період краху німецької авторитарної держави з його далекосяжною волею обговорень, що затягла у свій вир і мій інтелект, бомбардуючи мій світогляд новими думками, які не так легко було засвоїти. Почуття, що скінчилась доба, яка охоплювала не лише дев'ятнадцяте сторіччя, але й сягала в давнину, до кінця середньовіччя, до часу руйнування схоластичних зв'язків, емансипації індивідууму, народження волі, доба, яку я, власне, мав би вважати своєю другою духовною вітчизною, одне слово, доба буржуазного гуманізму, почуття, що вибила її остання година, життя міняється, світ вступає під нове, ще безіменне сузір'я, — це почуття, що спонукало до величезної настороженості, викликане, правда, не кінцем війни, а ще її початком, через чотирнадцять років після зміни сторіч, і було основою того приголомшення, страху перед долею, який тоді охопив таких, як я. Тож не диво, що нищівна поразка загострила це почуття до краю, а так само не диво, що в переможеній країні, якою була Німеччина, воно ґвалтовніше опановувало людей, ніж у народів-переможців, чий душевний стан, якраз завдяки перемозі, пересічно був набагато консервативніший. Війна їм аж ніяк не здавалася таким глибоким, вирішальним історичним переломом, як нам, вони вбачали в ній прикре порушення ладу, яке щасливо скінчилося й після якого життя піде своєю звичайною колією. Я заздрив їм, особливо Франції, що завдяки перемозі досягла бодай ілюзорного виправдання й утвердження своєї консервативно-буржуазної духовної конституції і з перемоги змогла винести почуття безпеки в класично-раціональній царині. Безперечно, по той бік Рейну я тоді почував би себе краще й затишніше, ніж у нас, де, як уже сказано, мій світогляд з усіх боків облягало багато нового, приголомшливого і страхітливого, яке моє сумління наказувало пізнати і зрозуміти, — і тут я згадую безладні вечірні суперечки у швабінзькому помешканні такого собі Сикста Кридвіса, з яким я познайомився в салоні Шлагінгауфенів. Потім я до нього повернуся, а тут лише попередньо скажу, що збори й інтелектуальні дебати, які відбувалися в нього і в яких я часто брав участь з самої лише сумлінності, добре таки набридли мені,— а одночасно я з теплого дружнього почуття всім своїм серцем, глибоко схвильованим і часто нажаханим, був присутній при народженні твору, не позбавленого якогось сміливого і пророчого зв'язку з тими дебатами, тільки вони там були перенесені у вищу, творчу площину… Якщо я додам до цього, що з усім тим я ще й мав виконувати свої викладацькі обов'язки і дбати про родину, то легко буде зрозуміти моє тодішнє перенапруження, яке, разом із недостатнім харчуванням, добре позначилося на моїй вазі.
Це теж сказане лише для характеристики того скороминущого, небезпечного часу, а, звичайно ж, не для того, щоб привернути увагу читача до моєї нецікавої особи, якій у цих спогадах належить тільки другорядне місце. Я вже висловлював свій жаль з приводу того, що через мій оповідацький запал складається враження, ніби моя думка перескакує з одного на друге. Але це хибне враження, бо я пильно стежу за ходом своїх міркувань і не забув, що хотів навести друге влучне й значуще порівняння, яке я, крім того з «русалонькою» почув від Адріана під час його тяжкої хвороби.
— Як я себе почуваю? — сказав він мені тоді.— Десь так, як мученик Йоанн у казані з олією. Можеш собі уявити, оце буде якраз воно. Я скорчився, як той побожний страдник, у посудині під нею весело потріскує вогнище, якийсь здоровило старанно роздуває його ручним міхом, і на очах його імператорської величності, що зблизька спостерігає за тією процедурою, — це імператор Нерон, щоб ти знав, розкішний султан з італійською парчею на спині,— катів помічник із ганебною торбою, в короткій куртці, ллє з коряка кипучу олію, в якій я побожно сиджу, мені на потилицю. Мене поливають за всіма правилами мистецтва, немов печеню, пекельну печеню, є на що глянути, тебе також запрошено подивитися, ти влаштувався за бар'єром серед щиро зацікавлених глядачів, членів магістрату, запрошеної публіки, то в тюрбанах, то в добротних давньонімецьких ковпаках, іще й з капелюхом зверху. Добропорядні городяни, що задоволено споглядають мене під охороною вояків, озброєних алебардами. Один показує другому, як мається пекельна печеня, кожен підпер щоку долонею. Якийсь товстун підняв руку, наче хоче сказати: «Боронь Боже нас від такого!» На обличчях у жінок дурнуватий вираз, ніби кожна думає: «Ось до чого можна догратися!» Бачиш? Ми збилися докупи, всю сцену заповнили люди. Песик пана Нерона також прибіг, щоб жодної місцинки не було порожньої. У нього лютий писок пінчера. На задньому плані видно вежі, шпилі й гостроверхі дахи Кайзерсашерна…
Звичайно, треба було сказати: «Нюрнберга». Бо те, що він змальовував, — змальовував так само рельєфно, як перехід русалчиного тіла у риб'ячий хвіст, тож я збагнув, про що йде мова, задовго до того, як він скінчив, — було першим аркушем із серії дюрерівських гравюр до Апокаліпсиса. Як же я міг не згадати про це порівняння, яке мені здалося тоді дивним, але все-таки викликало в мене певні здогади, коли пізніше переді мною поволі відкрився Адріанів задум, твір, який він опановував у міру того, як сам твір опановував його, і для якого, звалений з ніг болісною хворобою, збирав сили? Хіба я не мав права сказати, що між депресивним і продуктивно-піднесеним станом митця, між хворобою і здоров'ям немає чіткої межі? Що, навпаки, у хворобі й ніби під її захистом діють елементи здоров'я, а елементи хвороби переходять у здоров'я, надаючи йому геніальності? Саме так, цей погляд я завдячую
