Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

Наталка, — та чогось мій Гаврило покійний згадався. Давило його страшно перед смертю, я йому подушку підбиваю, щоб вище було, а він мені й каже: Наталко, каже, оце б мені холодненького узварцю, то зразу й полегшало б.

— При чім тут узвар? — гримнув Жмак.

Але на тітку Наталку сьогодні не діяло ніяке гримання. Може, вирішила відплатити Жмакові за його вічне вередування або за отих чорних відьом, про яких завжди патякав, наївшись і напившись, хто зна. Та, почавши про свої контакти з душами вмерлих, вона вже не могла зупинитися.

— А оце сьогодні вночі, знаєте, ще наче й не спала, аж дивлюсь: мама покійні йдуть до мене, в довгій сорочці білій, по траві йдуть, а трава густа ж та висока, а вони йшли-йшли та й упали. Я підбігла підвести їх, а не можу. А вони й кажуть…

— Все це містика і єрундистика! — гримнув Жмак. — Нада думать не про мертвяків, а про поставки!

— Про віщо, про віщо? — не збагнула такого перескоку Жмакової мислі тітка Наталка.

— Сказав же: про поставки! Ви думаєте, я тут харчуюсь? їм та п’ю? Нічого подібного! Я перевіряю якість поставок!

— А сьогодні й перевіряти нічого, — повідомила йому тітка Наталка.

— Як то нічого?

— Зінька Федорівна нічого не казала.

— Борщ у вас хоч якийсь є?

— Так Зінька ж Федорівна нічого не казала.

Жмак вискочив з-за імпортного столу.

— І-ван! — закричав він.

— Туди? — спитав Іван, маючи на увазі Зіньку Федорівну, бо товариш Жмак був твердо переконаний, що село — це голова колгоспу, як та міська дамочка, для якої село — це дача.

— Ну! — гмикнув Жмак, мовляв, навіщо питати, але за мить оговтався і без звичної певності в голосі промовив: — А може, до нового голови сільради?

— До нового, то й до нового! — згодився Іван.

А товариш Жмак стривожено обдумував те, що з ним щойно сталося. Прикмета погана. Ой погана! Може, поки він їхав до Веселоярська, там, в області, знову з ним якась перетряска?

Тут треба нарешті відкрити одну таємницю. Щосили чіпляючись за вже не існуючу фактично роль уповноваженого і в цьому чіплянні скотившись од рівня районного до колгоспно-сільського, Жмак і далі індичився й пиндючився, вдаючи з себе велике цабе і недвозначно даючи зрозуміти всім тут, що доля сільського господарства мало не в його жмені. Насправді ж його роль і функції зменшувалися й звужувалися в прямому зв’язку зі зниженням громадського статусу товариша Жмака. Управління й контори, розділи й підрозділи, якими він керував, чомусь весь час підпадали під скорочення, під укрупнення, під ущільнення і ще під щось, внаслідок чого товариш Жмак опускався нижче й нижче і тепер очолював уже щось таке дрібненьке, що доводилося підходити зовсім упритул, щоб розгледіти.

Але ж очолював! Боровся, борюкався, запобігав і запевняв, але не тонув, тримався на поверхні; тонути не хотів, скорочуватися остаточно і в гадці не мав.

Та й де ви бачили чоловіка, який би піддався скороченню! Коли він, скажімо, сидів у конторі, де дають дулі горобцям, а ту контору скоротили, то, думаєте, кинеться він до тих, хто ловить горобців, і попроситься на роботу? Дзуськи! Він негайно влаштується в інституції, яка вивчає питання про те, що краще: журавель у небі чи синиця в жмені. Коли скоротять журавлино-синичну інституцію, він опиниться в об’єднанні, яке намагається встановити відстань між бузиною на вгороді і дядьком у Києві. І так без кінця.

Жмак належав до цієї категорії.

Можуть сказати: на посадах він хоч і вкорочується, але вічний, зате як уповноважений затримався випадково і рано чи пізно щезне. Отож, мовляв, раз цих уповноважених уже немає, були вони тільки в минулому, то навіщо ж згадувати, та ще й писати?

А й справді, подумав автор. А тоді подумав ще. Ну, гаразд.

Жмаків уже немає. А королі, імператори, князі, лакизи є? А цариця Клеопатра і королева Марго є? А пишемо — і читають, і вимагають: давай ще!

Жмак же ще не самознищився, а їде просто до нового голови Веселоярівської сільради Гриші Левенця і їде, треба сказати, в настрої далекому від ангельського. Про Жмаків настрій Гриша здогадався, побачивши у вікно, з якою дикою швидкістю мчить до сільради машина уповноваженого.

Дядько Зновобрать упродовж свого надзвичайно тривалого головування вміло використовував свій величезний досвід і знав, як уникнути і Вивершеного, і Багатогаласу, і Жмака, спихаючи їх на голову колгоспу. Тепер Зінька Федорівна, з усього видно, вирішила показати Гриші свій керівний досвід і зіпхнула на нього товариша Жмака для сутички або ж конфронтації.

Гриша ще не оклигав після козячої комісії, тому не мав ніякісінького бажання мати зустріч на високому рівні. Він побіг до кімнати секретаря, підморгнув Ганні Панасівні, приклав пальця до губів, тихенько попросив:

— Там отой Жмак котить, то ви йому щось збрешіть, а я сховаюся в кімнаті Свиридона Карповича.

— Григорію Васильовичу, хіба ж так можна? Ваша посада не дозволяє…

Але Гриша не дослухав і побіг ховатися. Посада не дозволяє, то дозволяє вік. Не цілуватися ж йому з товаришем Жмаком!

Ганна Панасівна, осудливо похитуючи головою, швиденько подріботіла назустріч Жмакові, щоб порятувати вже не так свого несерйозного голову, як високу честь установи, якій вона оддала, вважайте, все своє життя.

— Голови нема, — повідомила Ганна Панасівна товариша Жмака, щойно той, хряпнувши дверцятами машини, став на веселоярівську землю.

— А де?

— Викликали на обласну нараду.

— А голова колгоспу?

— Не знаю. Здається, теж.

— В області?

— Здається.

— Вам усе здається, усе здається, шановна! — посварився пальцем на прищуплену Ганну Панасівну Жмак. — Я прибуваю, понімаєш, з важливими вказівками, а ваші голови повтікали в невідомому напрямку! Може, мені створювати штаб по розшуку ваших голів?

Треба сказати, що Жмак, окрім починів, страшенно охочий був до штабів. На фронті він не був, у армії не служив через якусь фізичну ваду, але штаби любив безмірно і створював їх з будь- якого приводу. Це лунало для нього як музика. Але слова про штаб для розшуку голів були тільки, сказати б, адміністративним жартом. Жмак не став навіть насолоджуватися враженням, яке справив цей жарт на скромну Ганну Панасівну, пірнув у машину, хряпнув дверцятами, скомандував:

— І-ван!

— Куди?

— На ферми!

— На які?

— Сам знаєш!

Іван утримався від подальших розпитувань і коментарів. їздив сюди не перший місяць і знав, що головний зоотехнік колгоспу «Дніпро» — дружина нового голови сільради. Не попався товаришу Жмаку голова — окошиться все на його благовірній. Може, в цьому є велика мудрість. Хай не приндиться! А то в