Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
За часів, які тепер можна б віднести до історичних, коли Веселоярськ звався ще Карповим Яром і перебував у первісному стані (вчені називають його оріньяцьким), на його єдиній тоді фермі гопакував і безчинствував товариш Вивершений, якого з настанням нових часів довелося тихенько відпровадити на заслужений відпочинок. Товариш Жмак, треба віддати йому належне, утримувався на відстані поштивій від тваринництва, яке здавалося йому чимось мало не інопланетним. Ну, так, він споживав його продукцію, вигадав для себе вередування на чорну масть, міг би на дозвіллі попросторікувати про внесення високих принципів у розвиток тваринництва, але не більше. Далі він не знав нічого і не хотів знати. Ясна річ, можна було б звернутися до історичної пам’яті товариша Жмака, нагадати йому про наших предків, які не тільки розвивали тваринництво досить успішно, а й зробили його предметом свого мистецтва, про що свідчать зображення диких і домашніх тварин у всесвітньовідомих печерах Альтаміра (Іспанія), Три Брати (Франція), а також у нашому Чортомлику на Дніпропетровщині, в Солосі і Кам’яній Могилі на Запоріжжі, в Мізині й Баламутівці на Чернігівщині, в Жаботині на Черкащині, в Ромнах на Полтавщині, в Оксютинцях на Сумщині, в Незвиську на Івано-Франківщині, в Більче-Золотім на Тернопільщині і на славетній пекторалі з Товстої Могили на Дніпропетровщині.
Будьмо поблажливі до товариша Жмака. Він не мав ніякісінького уявлення про далеких своїх пращурів, не пробував охопити поглядом усю свою землю, скромно обмежуючись (але не вдовольняючись, о ні!) тим шматком землі, що мав під ногами. Носив він взуття сорок четвертого розміру — не занадто велике, але не дуже й мале, та кожен згодиться, що масштаби людини не залежать від розміру її взуття. В степах печер немає, отож товариш Жмак міг спокійно прожити життя, не вивчаючи печерних малюнків, про пектораль і Чортомлик він, здається, щось чував і навіть, напруживши пам'ять, зумів би намалювати в своїй уяві зображення свійських тварин, яких розводили наші предки. Але що то за тварини, які вони, навіщо і який їхній вплив на сучасну систему господарювання — цього б він уже не сказав нізащо. Та й справді. Що нам ті далекі, давно вмерлі тварини? Лежать, стоять, біжать, пасуться — ото й усе. Яке це має відношення до наших завдань і до наших потреб?
Товариш Жмак налетів на ферми в грізному ореолі вимог, невдоволень і навіть погроз, його грімкотлива машина мала сприйматися як вогнепальна колісниця караючого бога, все довкола мало б тіпатися від страху, стелитися травою, припадати до землі.
Гай-гай! Все це відбувалося лише в розвогненій уяві товариша Жмака, розізленого тим, що він не пообідав і не впіймав жодного з веселоярівських керівників, щоб сказати їм своє представницьке слово.
Треба ж було статися, щоб зустріла Жмака мама Сашка. Коли ми сказали, що знання товариша Жмака не сягали в глибини часів, то це можна було б пояснити його надзвичайною заклопотаністю часами нинішніми. Але чим можна виправдати незнання товаришем Жмаком того факту, що мама Сашка, заслужена доярка колгоспу «Дніпро» — рідна мати голови Веселоярівської сільради Григорія Васильовича Левенця? Тут ні пояснень, ні виправдань.
Отже, товариш Жмак напоткнувся (ох, яке ж малолітературне слово!) на маму Сашку.
— Де ваша зоотехнічка? — відхиляючи дверцята і виставляючи з машини ногу, закричав Жмак.
— Здрастуйте, — сказала мама Сашка.
— Що?
— Здрастуйте.
— A-а. Вітаю вас. Добридень. Ви тут працюєте?
— Працюю.
— Як ваші трудові успіхи?
— Та ніби нічого.
— Дуже приємно. Дуже. Але мені треба вашу головну зоотехнічку. Як її? Левенець?
— Та ні. У нас головний зоотехнік Дарина Порубай.
— Порубай?
— Порубай.
— Як же це може бути? А чоловік у неї хто?
— Левенець.
— А вона Порубай?
— Порубай.
— Слухайте, не морочте мені голову! Ви хто така?
— Я — доярка. Олександра Левенець.
— Левенець?
— Левенець.
— Ага. Значить, дружина в Левенця не Левенець, а Порубай, а ви собі звичайна доярка, а Левенець. Тоді при чім же тут ви?
— А я мати Григорія Левенця.
— Голови сільради?
— Голови ж.
— А невістка ваша — головний зоотехнік?
— Та вроді.
— Виходить що ж: сімейственість на фермах розвели?
Доярки стали збиратися довкола, переблискували голими литками, висяювали золотими зубами.
— Дівчата, чули?
— Сімейственість, каже…
— Позаздрив!
— Може, хоче дояром замість мами Сашки?
— Та хіба це сімейственість? Як ото тепер у газетах пишуть?
— Двохнастія?
— А що ж воно? Дві Насті, чи як?
— Не двохнастія, а двигнастія! Щоб ото двигати там, де немає механізації…
Жмак, хоч і голодний, все ж збагнув, що з нього глузують, і спробував огризнутися:
— Критиканствуєте, а в самих золота повні роти!
— Так то ж нам за вредність!
— Зуби од нашатирю розсипаються!
— Побудьте з нами, то й у вас посиплються!
— І вам золота відпустять!
Обступили Жмака, жартома поштовхували його круглими боками, відтісняли від машини, делікатненько попихали, поки й опинився він у їхній, як колись, казали, рекреаційній палаті, тобто кімнаті для перепочинку. Чисто, світло, на білих стінах плакати на коров'ячу тему, на столі квіти в горщечку, широкі ослони навіщось вкриті кожушиною, на підлогах барвисті доріжки. Жмака всадовили на кожушину, дивилися на нього, він дивився на доярок, ждав, що запропонують якийсь кухлик молока (вже б і не домагався, щоб від чорної корови), але до молока якось не доходило, в животі бурчало, під ложечкою смоктало, Жмак спересердя мацнув кожушину під собою, скривився:
— А це навіщо? План по вовні виконали?
— Та який вам план? — здивувалася мама Сашка. — Це щоб молоді сідали.
— Молоді? При чім тут молоді?
— Звичай такий є.
Жмак не знав звичаїв. Звичаї — це пережитки, а пережитки шкодять, гальмують і роз’єднують.
— Ви мені тут звичаями голови не морочте, — заявив він, — а негайно давайте сюди вашого головного зоотехніка!
Тут автор тяжко пошкодував, що хтось відправив на пенсію доктора ерудичних наук Варфоломія Кнурця, бо тільки він міг би пояснити товаришеві Жмакові, що звичай садовлення молодих на кожуха йде ще від мадленської доби, до визріло вірування, що тотем роду має найближче відношення до плодовитості молодої пари. А відомо ж, що душа тотема сидить у шкурі, тому треба через дотик перейняти його могутню силу.
А може, воно й ліпше, що немає в нашій історії Варфоломія Кнурця з його хитромудрими поясненнями? Бо почув би товариш Жмак слово «тотем» та вирішив би, що з нього глузують, — як тоді?
Доярок і автора врятувала Дашунька. Ніхто й не кликав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вигнання з раю», після закриття браузера.