Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

Чи всі уповноважені люблять швидку їзду? Не будемо узагальнювати, надто що ця інституція, як уже зазначав автор, благополучно відмирає, а тому товариша Жмака слід сприймати як курйоз.

Отже, товариш Жмак мчав до Веселоярська. Може, щоб захистити веселоярівців од нових козоперевіряльників або просто поцікавитися самопочуттям валютних кіз, як дід у казці: «Кізонько моя мила, що ти пила, що їла?» Гай-гай, яка наївність! Кози для товариша Жмака були вже давно пройденим етапом. Він про них забув навіки, заклепав у пам’яті такими заклепками, що не розварив би їх і славетний патонівський інститут. В об’ємній голові товариша Жмака зріли вже нові задуми, там роїлося від таких грандіозних ідей, що ні в казці сказати, ні пером описати. Жмаків шофер вельми гаразд відав, якими задумами повниться голова його начальника і яка вона тяжка від тих задумів і починів. Тому він уже давно прилаштував до переднього сидіння високий і міцний підголівник. Але не помагало й це, бо товариш Жмак здебільшого дрімав то від швидкої їзди, то від доброї закуски в чайних, і тоді голова його теліпалася досить загрозливо. Щоб зарадить тому теліпанню, водій прилаштував ще й ремінець і припинав ним голову товариша Жмака так хитро, що з-під капелюха не було й видно.

Дрімаючи, товариш Жмак вмикав свою потужну свідомість, і в уяві йому малювалися грандіозні заміри, сміливі перевороти в сільськогосподарському виробництві, фантастичні перетворення природи і мало не перевернення світу (з корисною метою, з корисною метою!).

Малювалися йому зелені лани буряків без кінця й без краю, і він над тими ланами лине, мов лермонтовський Демон, але не печальний і безнадійний, а сповнений ентузіазму і енергії творення. Ну, що ми ото копаємо по одному бурячку навіть найпотужнішими бурякокомбайнами? А коли зробити таку машину, щоб одразу накривала соток з десять, обхоплювала кожен буряк зверху, а тоді включався б вібратор і буряки вихитувалися з землі чистенькі, без грунту, тільки пил з них обдимай — і в нутровища машини, де вони перемелюються, перечавлюються так, що в один шнек випихається жом, а в другий витікає солодкий сік, який вези на завод і вари з нього цукор. Таку машину можна б зробити, якби буряки росли рівні, як брусочки. Але ж вони сьогодні мають таку форму, що ніяка техніка їх не бере і ніяка наука не може пригризтися.

Жмак навіть переривав своє солодке дрімання від прикрості і гукав до свого водія, спросоння вимовляючи його коротке ім’я за два заходи, так що виходило мовби по-китайськи:

— І-ван!

— Г-га! — відгахкувався, наче з двостволки, Іван.

— А що, коли б цукрові буряки були рівненькі, як брусочки?

Іван не схвалював експериментів над природою.

— Ось не зачіпайте буряків, а то без сахарю зостанемось, — казав він.

Та Жмак уже не чув нічого, бо линув тепер над ланами кукурудзи, високої, як пальми, а качани на кожній бадилині — як задерті до неба голоблі. Тільки в їхній області цього року кукурудза може дати до мільйона тонн зерна! А ламати ж треба з качанами — вийде мільйонів на два або й на три. Ні техніки, ні рук не настачиш. А що, коли… не збирати? Ну, не всю, а якусь там частину. Пустити туди свиней і хай пасуться. Був же колись один новатор, який привчав свиней до сироїдення. Пускав їх на поле, що вириєш писком — те й з’їси. Правда, там були буряки, картопля — все, що в землі, внизу. Кукурудзяні ж качани вгорі, а в свині очі дивляться тільки вниз.

— І-ван!

— Г-га!

— А що, коли вивести таку свиню, в якої очі б стирчали вгору?

— Як у крокодила?

— І таку жваву, щоб сама собі корм добувала.

— Тоді й нам з вами вуха пооб’їдає!

Вічним скептицизмом Іван тільки зайвий раз підкреслював свою обмеженість, але в машині Жмак не мав іншого співбесідника, тому вимушений був щоразу звертатися до свого водія.

— І-ван!

— Г-га!

— А ти чув міф про Європу?

— Міф? А що воно?

— Ну, це така легенда, красива вигадка…

— Побрехенька?

— Не опошлюй і не вульгаризуй. Міф — це краса і мудрість. У стародавніх греків на міфах будувався весь світогляд. І був такий у них міф про Європу. Звалася так страшенно гарна жінка, в яку закохався їхній верховний бог Зевс. Ну, то він, щоб не ревнувала його дружина, став биком, а Європу зробив коровою.

— Як ту корову не крути, а без кормів не обійдешся, — глибокодумно заявив Іван.

Але Жмак уже його не слухав.

В'їздили до Веселоярська.

— Туди? — спитав для годиться Іван.

— Туди, — поцмокав товстими губами Жмак.

Означало це: до тітчиної Наталчиної чайної, де був персональний прикалабок, така собі скромненька весела боковенька, про яку Жмак любив казати Зіньці Федорівні: «Інтер’єр усуціль імпортний, а харч наш!»

Жмак їв усе тільки чорне. Чорні баклажани, чорну редьку, чорних поросят, сметану від чорних корів, чорних курчат, чорний виноград.

Коли тітка Наталка приносила полумисок, де плавали в сметані підсмажені курчата, Жмак строго допитувався:

— А курчата чорні, домашні, не оті блондинисті з птахофабрики?

— Та чорні ж, чорні! — запевняла його тітка Наталка. — Он і пір’ячко в підрешітці ще збереглося. Мо, показати?

— Вірю й так, — трощачи смачні кісточки, мурмотів Жмак вдоволено. Він знав, що ця злукавлена, як усі веселоярівці, тітка Наталка дурить його, що підрешітка з чорним пір’ячком стоїть у неї напохваті аж он відколи, та, навіть обдурюваному постійно, приємно було показати свою владу бодай на дурничці і вдовольнитися послухом бодай показним.

Наївшись усього чорного, Жмак дозволяв собі дотеп: «Жінок люблю білявих, бо всі чорні — відьми!»

Тітка Наталка з лукавою покірливістю зносила й про відьом, бо ж мала чорне волосся, і ця покірливість теж лила єлей на товсту Жмакову душу.

Після щільного закусування у веселій боковеньці починалася гикавка, тому й доводилося кликати свого шофера по-китайськи:

— І-ван!

Однак сьогодні гикавка напала на Жмака з причин, сказати б, протиприродних: не від пересичення, а від недоситу, або точніше — з голоду.

Тітка Наталка, як завжди ласкаво, всадовила товариша Жмака за стіл у веселій боковеньці, але не метнулася за звичаєм туди, де сичить і шкварчить, а стала біля дверей, що й обіперлася круглою спиною об одвірки.

Жмак не міг стямитися. Стіл голий, як ковзанка, уповноважений за столом, а ця жінка стоїть собі і ховає руки під фартух.

У Жмака від обурення висохло в роті, зашкребло в горлянці, він гнівно відкашлявся:

— Кгм! Кгм!

— Оце дивлюся на вас, — сказала тітка