Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

– Американці заскочили їх зненацька?

– Це значить, – мовив Берґер так обережно, наче йому здавалося, що він снить, – що Західний вал прорвано. Прорвали західну лінію оборони! Вони прорвалися! Вони тут!

– Це мусить бути армія, а не група парашутистів. Парашутисти приземлилися б на іншому березі Райну.

– Господи, а ми нічого не знали! Ми думали, що німці досі утримують частину Франції!

– Лео, читай іще раз, – сказав 509. – Треба впевнитися. За яке число ця новина? Є там десь дата?

Берґер запалив другий сірник.

– Згасіть світло! – миттю крикнув хтось.

Лєбенталь вже читав.

– Дата? – перебив 509.

Лєбенталь гарячково шукав число.

– 11 березня 1945 року.

– 11 березня 45-го, а зараз у нас що?

Ніхто точно не знав, чи це був кінець березня, чи початок квітня. У Малому таборі вони розівчилися рахувати. Але те, що 11 березня минуло давно, вони знали точно.

– Покажіть мені, швидше, – попросив 509.

Він, незважаючи на біль, переповз у куток, де тримали ковдру. Лєбенталь дав йому місце. 509 дивився на шматок паперу і читав. Невеличке коло майже згаслого сірника освітлювало лише заголовок.

– Берґере, швидко запали цигарку!

Берґер прикурив, стоячи на колінах.

– Нащо ти сюди приліз? – спитав він 509 і запхав йому до рота цигарку. Сірник згас.

– Дай мені той аркуш, – сказав 509 до Лєбенталя.

Лєбенталь віддав. 509 склав його і сховав у сорочку. Відчував його на своїй шкірі. А тоді затягнувся.

– Ось, передай далі.

– Хто там курить? – спитав чоловік, який дав сірники.

– Дійде і ваша черга, кожному по затяжці.

– Я не хочу курити, – занив Аммерс. – Я хочу цукру.

509 поповз назад на своє ліжко. Йому допомагали Берґер і Лєбенталь.

– Берґере, – врешті зашепотів він. – Тепер ти віриш?

– Вірю.

– Та історія з містом і бомбардуванням, я таки не помилився.

– Так.

– Лео, а ти?

– І я вірю.

– Ми вийдемо звідси… ми повинні…

– Завтра поговоримо, – перервав його Берґер. – А тепер спи.

509 ліг. Йому паморочилося в голові. Він думав, що це через тютюн. Маленька червона цяточка мандрувала бараком, прикрита руками.

– Давай, – сказав Берґер, – випий іще цукрової води.

509 пив.

– Збережи інші кусники, – прошепотів він.

– Не розчиняй їх. Обміняємо на їжу. Справжня їжа важливіша.

– Там є ще цигарки? – забурмотів хтось. – Давайте їх сюди!

– Нема більше, – відповів Берґер.

– Є! У вас є ще! Сюди давайте!

– Все, що принесли, – це для тих, хто був у бункері, для 509 і Бухера.

– Маячня! Принесли для всіх. Віддавай!

– Берґере, будь напоготові, – прошепотів 509. – Візьми кийок. Лео, і ти вважай! Нам треба обміняти цигарки на харчі.

– Я пильную.

Чутно було, як ветерани збиваються докупи. Люди пробиралися в темряві, падали, кляли, билися і кричали. Ті, хто залишився на лежанках, і собі здійняли лемент і колотнечу.

Берґер почекав трохи, а тоді крикнув:

– СС іде!

Штовханина, лемент, стогони, а за мить усе стихло.

– Не треба нам було курити, – сказав Лєбенталь.

– То точно. Ви сховали решту цигарок?

– Вже давно.

– Могли і ту першу заощадити, але коли таке стається…

509 раптом відчув, наскільки він виснажився.

– Бухере, – спитав він, – ти теж це чув?

– Так…

Запаморочення 509 сильнішало. «Перейшли через Райн, – думав він і відчував у легенях тютюновий дим. – Нещодавно вже було таке відчуття, але коли?» – силкувався згадати він. Дим, дим, що нахабно в’їдається, мучить, від нього не сховаєшся. Нойбауер, так, дим сигари, а він лежить на вологій долівці. Здавалося, це давно минуло. На мить його пронизав страх, потім усе розплилося і з’явився інший дим, дим міста, дим, якого не спиняв колючий дріт, дим міста, дим з Райну – і раптом він наче лежить на туманному лузі, а той все хилиться і хилиться, і ось уже все стало м’яким і ніжним, його огорнула темрява, вперше зовсім не страшна.

8

Вбиральня була переповнена скелетами. Зібралася довга черга, з якої закликали інших швидше робити свої справи. Частина тих, хто чекав, з болю качалася по землі. Ті, хто вже не міг чекати, злякано сиділи навпочіпки під стінами і випорожнювалися. Якийсь чоловік стояв, мов лелека, на одній нозі, рукою сперся на стіну барака і з відкритим ротом тупо дивився в нікуди. Постояв і впав мертвим. Часом таке траплялося: скелети, які вже заледве повзали, раптом натужно випростувались і, постоявши з порожніми очима, падали замертво. Наче це було їхнє останнє передсмертне бажання – ще раз постояти рівно, як людина.

Лєбенталь обережно переступив через мертвий скелет і рушив до дверей. Миттю здійнявся збуджений шум, скелети вирішили, що він хоче пройти без черги. Його смикнули назад і почали бити вихудлими кулаками. При цьому ніхто не наважувався вийти з черги, назад би їх не пустили. Але вони таки повалили Лєбенталя і товкли ногами. Шкоди йому це майже не завдавало, сили в них не було.

Лєбенталь підвівся. Він не планував хитрувати, просто шукав Бетке з транспортної команди. Йому сказали, що той пішов сюди. Лєбенталь чекав коло виходу і тепер стояв досить далеко від черги. Бетке був клієнтом на Ломаннів зуб.

Він не приходив. Лєбенталь не міг зрозуміти, що б його мало привести під цю завошивлену вбиральню. Хоч тут дечим і торгували, такий бонза, як Бетке, мав для торгу зовсім інші, набагато кращі можливості. Врешті Лєбенталь втратив надію і пішов у душову. Це був менший барак, що примикав до вбиральні, з цементними ночвами, над якими проходили водогінні труби з невеличкими отворами. Довкола юрмилися в’язні, більшість хотіли напитися чи набрати з собою води у бляшанки. Щоб добре помитися, води завжди не вистачало – а ті, хто таки роздягався, постійно боялися, чи не вкрадуть їхніх речей.

Душова – місце трохи кращого чорного ринку. Якщо у вбиральні реалізовували хіба хлібні шкірки, всіляку лупину й недопалки, то душова була для дрібних капіталістів. Сюди приходили і з робочого табору.

Лєбенталь поволі проштовхувався всередину.

– Що в тебе? – спитав у нього хтось.

Лео коротко глипнув. Виявилось, це був обідраний одноокий в’язень.

– Нічого.

– У мене морква.

– Не цікавить. – У душовій Лєбенталь виглядав значно рішучішим, ніж будь-коли у 22-му бараці.

– Дурень.

– Сам такий.

Деяких торговців Лєбенталь знав. Якби він нині не сподівався провернути справу з Бетке, то поторгувався б за моркву. Йому пропонували квасну капусту, кості й кілька картоплин. Усе за пекельними цінами, але він відмовився і просувався далі. У зовнішньому кутку барака помітив молодого хлопця з жіночними рисами обличчя, здавалося, що той опинився тут випадково. Він пожадливо їв щось із