Кейтрін Шкроб - Грішна одержимість, Кейтрін Шкроб

— А щодо Нестора…. — продовжує говорити Неля Яківна. — Його вчора судили, бо той паскудник Максим не милував свого кривдника, хоча й ми намагалися з хлопцем домовитися.

Холодний піт вкриває мою спину. Я все ж вірила, що Макс виявить милосердя, хоча й він був не зобов’язаний виправдовувати свого ката. 

— Надовго посадили Нестора? — мій голос став хрипким, тож доводиться прочистити горло. — Яке рішення виніс суд?

Чекаючи відповідь, завмираю й у цей час відчуваю, як тріпоче серце. Емма у цей час спокійно сидить у мене на руках.

— Рік у неволі. 

Усього триста шістдесят п’ять днів? Це значно менше, ніж очікувалося, а отже, фантазувати Максим все ж не став, і за це йому низький поклін.

— Насправді це невеликий термін, — намагаюся підбадьорити Нелю Яківну. — Я читала, що за статтею за замах дають щонайменше сім років, і те, таке рідко буває.

— Але ж ми сподівалися, що взагалі вдасться уникнути ув’язнення. Для дитини навіть рік — це вічність. Вічність без татка.

— Я розумію, — судомно киваю й міцніше притискаю до себе Емму. — Тепер у неї є лише ви.

— Так, але навіть з допомогою двох нянь я почуваюся в упряжі. Забагато відповідальності в одну мить впало на мої плечі. Крім того, онука надто схожа на мою доньку, тому постійно нагадує про трагедію, — Неля Яківна відвертає обличчя, ховаючи відчай в очах, тягнеться за темною хустинкою до кишені.

Мені навіть хочеться її обійняти, але вся постать цієї жінки навіть зараз випромінює неприступність.

— Гадаю, з часом стане легше змиритися з втратою. Я все-таки зроблю вам чай, — метушливо оглядаюся, наче не знаю, де у нас знаходяться чашки та чайник з гарячою водою.

А поки наливаю окріп у чашку ніхто не говорить, лише видає протяжні звуки Емма, яку я посадила на килимок. За цей час намагаюся зрозуміти, яка істина ціль візиту Нелі Яківни. Досі вона лише розповідала про ув’язнення Нестора. Але ж не для цього везла дитину з іншого міста?

Коли моя гостя за раз випиває половину вмісту чашки, я запитую прямо:

— Ви прийшли, щоб попросити мене повернутися на роботу? Хочете, щоб я допомагала вам з малям?

Це була б заманлива пропозиція, але я вже прийняла рішення відхреститися від родини Демченків. У мене своє життя, і плани, які вдруге не порушу.

— Ні, Олесю, — несподівано промовляє бабуся Емми, ховає хустинку й дістає з кишені лист. — Я без прохань прийшла. Маю передати послання від Нестора. 

Жінка простягає мені його, і я з неабиякою допитливістю розглядаю конверт, боячись відкрити й прочитати зміст.

— Дякую. 

— Усе. Тепер нам вже час йти. 

— Уже? — з жалем повертаюся до Емми, якою не встигла натішитися. — Ви навіть ще чай не допили.

Знову хочу підхопити дитину на руки, але Неля Яківна мене випереджає.

— Немає коли. Й без того затрималися, а, між іншим, нас під будинком чекає таксист. 

— Тоді я хоча б проведу!

Моє серце рветься на частини від думки, що це прощання з малям. Знову. Від цього невимовно боляче, все тіло охоплює знемога, яка разом зі смутком ламає зсередини.

— Ти, дівчино, краще прочитай листа й все гарненько обдумай. Сподіваюся, приймеш правильне рішення, — наостанок каже Неля Яківна.

Але я не знаю про що мова. Зараз зосереджена лише на Еммі, руку якої ловлю у повітрі, поки її бабуся несе до коридору, й дбало стискаю маленькі пальчики у своїй долоні. А коли особливі гості залишають квартиру, в куточках моїх очей знову накопичується волога.