Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

class="p1">«Кому треба було вбити Меґан Падалін?» — написав Дерек на магнітному панно в архівній кімнаті «Орфея кронікл», єдиному місці, де ми почувалися досить спокійно, щоб далі йти слідом злочинця, й незабаром до нас долучилася Анна. З нами був там і Кірк Гарві, — ті висновки, які він зробив 1994 року, дали підстави гадати, що в нього хороший поліційний нюх, — а також Майкл Бірд, який не шкодував часу, щоб допомогти нам у пошуках, і з цього погляду надавав просто-таки неоціненну підтримку.

Ми зібралися разом і переглянули всі елементи розслідування.

— Отже, Тед Тенненбаум не вбивця, — сказала Анна, — але, здається, у вас був доказ, що 1994 року він придбав пістолет?

— Той пістолет украли з армійських складів і тихцем перепродали у барі в Ріджспорті, а зробив це військовий, — пояснив Дерек. — Теоретично можна припустити, що і Тед Тенненбаум, і вбивця на одному проміжку часу придбали зброю в тому самому місці. Та злодійська мережа була натоді відома, тож будь-хто міг купувати там зброю.

— Це справді дивний збіг, — сказала Анна. — Спершу авто Тенненбаума на місці злочину, але за кермом того автомобіля не він. Потім знаряддя злочину, яке придбали там, де й Тенненбаум набув свою «беретту». Як ви гадаєте, хіба це не підозріло?

— Вибачте за моє запитання, — втрутився Майкл, — а нащо Тед Тенненбаум купив би пістолет, якби не хотів ним скористатися?

— Тед зазнавав здирства від місцевого короля злочинного світу, Джеремі Фолта, який підпалив його ресторан. Він міг запастися зброєю для оборони.

— Джеремі Фолт — це те ім’я, що було в тексті п’єси, яку знайшли в голови Ґордона? — запитав Гарві.

— Так, — відказав я. — І ми гадаємо, що, може, його навмисне зіштовхнули з автостради.

— Повернімося до Меґан, — сказав Дерек, ляснувши долонею на магнітному панно, де він написав ту фразу: «Кому треба було вбити Меґан Падалін?».

— Авжеж, — сказав я, — чи можна припустити, що Меґан зіштовхнула Джеремі Фолта у рів? І що хтось із його поплічників, наприклад, Костіко, вирішив помститися?

— Таж ми вже з’ясували, що немає зв’язку поміж Меґан Падалін і Джеремі Фолтом, — нагадав Дерек. — Та й не узгоджується це із психотипом Меґан — наїхати на короля злочинного світу.

— До речі, — сказав я, — а що з аналізом уламків, що їх знайшов Ґрейс, отой спеціальний агент ФАБОВЗ?

— Ще в роботі, — відказав Дерек. — Завтра, можливо, будуть результати.

Анна тим часом переглядала справу і взяла до рук протокол допиту.

— Здається, я знайшла дещо, — сказала вона. — Коли ми на тому тижні допитували мера Брауна, він сказав, що 1994 року отримав анонімний телефонний дзвінок. «На початку 1994 року я виявив, що мер Ґордон бере хабарі. Як? Я отримав анонімний телефонний дзвінок. Це сталося наприкінці лютого. Жіночий голос».

— Жіночий голос, — повторив Дерек. — Може, це була Меґан Падалін?

— Чом би й ні? — сказав я. — Цей слід вартий уваги.

— То мер Браун убив Меґан і Ґордонів? — запитав Майкл.

— Ні, — відказав я, — 1994 року, тоді, коли сталося вбивство, Браун потискав руки у фойє Великого театру. Він поза підозрою.

— Але той дзвінок спонукав Ґордона покинути Орфею, — нагадала Анна. — Він почав переказувати гроші до Монтани, а потім подався до Бозмена, щоб придбати дім.

— У мера Ґордона був дуже хороший мотив, щоб убити Меґан Падалін, та й психотип його відповідає тому, що про нього казав нам експерт: він не мав схильності вбивати, але, опинившись у безвиході або щоб захистити свою честь, він попри все зважився б на вбивство.

— Тільки не забувай, що Ґордон теж належить до жертв, — нагадав я Дерекові. — Щось тут не клеїться.

Тут узяв слово Кірк:

— Пам’ятаю, за тієї пори мою увагу привернуло те, що убивця був обізнаний зі звичками Меґан Падалін. Він знав, що вона бігає о тій самій годині, що зупиняється в парку на Пенфілд-Крісчент. Можете сказати мені, що за нею довго стежили. Та є одна деталь, якої вбивця не міг знати, якби стежив за нею, — те, що вона не братиме участі в святкуванні прем’єри театрального фестивалю. Хтось знав, що вулиця буде порожня й Меґан буде в парку сама. Без свідків. І то унікальна нагода, щоб її вбити.

— То це був хтось із її оточення? — запитав Майкл.

— Як ото спершу ми думали, хто міг знати, що мер Ґордон не буде присутній на прем’єрі фестивалю, так і зараз треба подумати, хто міг знати, що Меґан буде того дня в парку.

Ми поглянули на список підозрюваних, написаний фломастером на магнітному панно:

Мета Островскі

Рон Ґуллівер

Стівен Берґдорф

Шарлотта Браун

Семюель Падалін

— Що ж, — сказав Дерек, — будемо діяти методом вилучення. Виходячи з того, що це був чоловік, ми вилучаємо з цього переліку Шарлотту Браун. До того ж вона не жила тоді в Орфеї, не мала зв’язків із Меґан Падалін, а також не мала змоги шпигувати за нею, щоб дізнатися про її звички.

— І якщо виходити з міркувань експерта-криміналіста, — докинула Анна, — то вбивця не хотів, щоб результати розслідування 1994 року опинилися під сумнівом. Отож можна вилучити з цього списку й Островскі. Навіщо йому було б просити Стефані братися до нового розслідування, — невже задля того, щоб убити її потім? Крім того, він не жив у Орфеї й не був знайомий із Меґан Падалін.

— Отож залишаються Стівен Берґдорф, Рон Ґуллівер і Семюель Падалін.

— Ґуллівер уже два місяці як подав у відставку, — нагадала Анна, перш ніж пояснити Кіркові й Майклові, що експерт висунув версію про можливий від’їзд убивці під вигаданим приводом. — Ану ж бо він завтра заявить, що вирушає на постійне проживання до країни, яка не видає злочинців?

— А Стівен Берґдорф? — запитав Дерек. — 1994 року, якраз після тих убивств, він оселяється в Нью-Йорку, та ось знову опиняється в Орфеї, щоб узяти участь у п’єсі, яка має виявити ім’я вбивці.

— А що ми знаємо про Семюеля Падаліна? — запитав я. — За тієї пори він був таким невтішним удівцем, аж годі було й уявити, що він міг убити свою дружину. Та