Афанасій Фрезер - 100 чарівних казок світу

Він озирнувся навкруги, поводив рилом у всі боки, а він, як добра гонча, шукав верхнім чуттям, зітхнув гірко і сказав: «Іти добро промишляти звідси подалі – тут, у цій землі, приступу нема!»

Він підвівся і пішов на схід, бо виліз на землю на найдальшому заході, під крутим берегом, де кінець світу і видався миском у море крайній шмат землі, нашої частини світу. Ішов він, ішов, дійшов до країни від нас західної, пригішпанської, королівства задорного; а живуть у тому королівстві люди невгамовні, родяться в них задуми нездійсненні. Там Сидір наш і зустрів невеликий загін солдатів на привалі. Солдати ті прийшли з країн північних, перейшли землі багатомовні й відпочивали від праці й утомливого переходу. Чорт підсів до них і почав розпитувати:

– Куди йдете?

– Йдемо під Стукалів монастир, грати в м'яча чавунного, гризти горіхи гартовані; йдемо хлібом-сіллю гостей вітати, саджати боком-ребром на прилавки залізні, вузькі, за скатертини травчасті, за столи земляні, напувати хмільним багряним вином, примовляти: «Не ходи сам, ходи з батечком»; приспівувати: «Не тобі, супостату, на орла нашого сизого, на царя нашого білого руку заносити окаянну!» Кому судилося, розбредемося – ляжемо по землянках дармових, не купованих… Ідемо пожити весело, померти красно!

«Дай іще з ним побалакаю, чи не буде поживи!» – подумав чорт Сидір Полікарпович.

– А що, тут життя ваше добре? – цікавиться чорт.

– В гостях добре, а вдома краще, – відповідає гренадер.

– Тут дівчата гарні, – натякає чорт.

– Багато гарних, та милих нема! – йому у відповідь гренадер.

– Гарні, та не милі! Чи можливе це діло? – знову питається чорт.

– У нас не по гарному милий, по вигляду гарний!

– Так що ж ви милих покинули, а зайшли до немилих?! – єхидствує чорт.

– Не пив би, не їв, усе на милу глядів – та сльозою моря не наповниш, а супостата вашого хрестом і молитвою не знищиш; отже, сідати козаку на коня, а нашому брату братися за пищаль та за щуп! – каже гренадер.

– Та ви вільно чи невільно сюди зайшли?

– Наша воля – воля царська; за нього животи наші, за нього голови!

– Подивишся на вашого брата, так жаль доймає! Якби на мою немудру голову – що б, здається, за радість у такій веризі ходити! Покинув би честь і місце…

«Піду до іншого! – подумав чорт Сидір Полікарпович. – Тут, у країні пригішпанській, західній, зручніше мені буде з ними побрататися, а там спробую з ними разом їхньої землі дістатися!»

Пристав до них, служив, терпів усе лихо солдатське, але – дуже морщився! Йому в першу добу ківером на лобі мозоль нам'яло пальця в півтора; від залізного листа у комірі шия стала неповороткою, гірше, ніж у сірого вовка; широкою перев'яззю плечо віддавило, ранцем ледь не задушило! «Що мені за неволя в такому хомуті ходити! Буду жити я по-своєму».

Так і зробив. Полк вийшов на смотр, у всіх ранці й амуніція в порядку, а в нашого Сидора ні цеглинки форменної, ні вакси сухої, ні воску, ні лоску, ґудзики нечищені, ниток у валізці ні сірих, ні білих!

Сидір Полікарпович думав нести службу по-своєму, та йому це відгукнулося так круто і болісно, що він, забувши всі добрі поради й настанови старости-сатани, кинув усе – і службу, і ранець, і рушницю, і суму, прокляв життя і втік. Він тікав три доби не озираючись, набив п'яти і присів нарешті під липку перевести подих. Не встиг він іще опам'ятатися, як раптом побачив перед собою чоловіка, невисокого на зріст, у низькому капелюху без пера, у розстібнутому сірому сюртуку, довгій жилетці, у ботфортах, який стояв, склавши руки на грудях і виставивши ліву ногу вперед, і розглядав по черзі всі віддалені дороги, і не міг, здавалося, вирішити, яку йому вибрати. Чорт Сидір підійшов, обнюхав незнайомця, в одне вухо йому вліз, в друге виліз і дізнався таким чином усі помисли і задуми його. У цей час раптом підлетів латник із косматим шоломом і, вказуючи назад, доповів, що він знову вже бачив піки на червоних і синіх древках і нагайки. Той кинувся на коня і помчав стрілою; і наш Сидір, зметикувавши і розгадавши діло, ледь устиг сунути йому листа, якого він, зігнувшися на карачках за задньою лукою вершникового сідла, написав і якого за цієї оказії надумав відправити в пітьму суцільну до командира свого, сатани-старо-сти, щоб повідомити його про погані успіхи свої та проситися додому. Сидір не чаклун, та вгадав; лист його запізнився трохи, це правда, але він, застрахований, справді дійшов нарешті до місця і був переданий вершником просто до рук старості-сатані, настоятелю Стопоклепові Живдираловичу; ось він від слова до слова:

«Лист від чорта-послушника, Сидора Полікарповича, до сатани-ста-рости, Стопоклепа Живдираловича, писаний на землі, у країні пригішпанській, західній, і відправлений у пітьму з першою оказією з чоловіком, невисоким на зріст, у капелюху без пера.

Старості нашому, Стопоклепові Живдираловичу, від послушника його, Сидора Полікарповича, низький уклін; дружині його від гарячого шанувальника її, Сидора Полікарповича, багато літ і низький уклін; тещі його, відьмі, низький від нас же уклін, рівно і дружині нашій, дорогоцінній Василісі Утробовні, уклін і подружній наш наказ бути нам вірною; дітям нашим батьківський наш прокльон навіки нерушимий і уклін, усьому пеклу – низький уклін наш і всяка неправда світова і нечисті справи і спокуси; а про себе скажемо, що ми завдяки старості нашому, Стопоклепові Живдираловичу, і глупості та капості людські, що процвітають у тутешніх краях, іще живі й здорові, хоча всі посильні наші спроби досі ще мало понесли за собою плодів, і багато ми лиха земного зазнали, і лишилася за нами одна тільки надія, що нова справа наша принести нам має успіх і жатву велику, душогубну. А вийшли ми з пекла у країні, бідній науками, і мистецтвами, і просвітою, де блаженствують наші, і босі і стрижені, на краю світу, – тому і вирішили ми, що зайве заснувати тут перебування наше, а вирушили через гори високі, сніжні на Схід і зустріли там людей, схильних до глупощів і до капостей, безсовісних; тому, розсудивши також, що ці люди рук наших не минуть, роздавали ми їм тільки значки, триколірні та білі, для усобиць; а потім збиралися йти ще далі на Схід, як дійшла до нас звістка, що прийшло з північних країн багато людей, міцних тілом і духом, а країна їх льодовита, і вони її люблять,