Love - Коли світ говорить шепотом, Love

Розділ 138: Ящик спогадів

Вона знайшла його випадково. Стара дерев’яна скринька, вкрита пилом, стояла на верхній полиці в шафі, де зберігались давні фотоальбоми, листівки, вирізки з газет. Її руки затремтіли, коли вона дістала її та принесла мені.

— Це твоє, дідусю?

Я кивнув. Усміхнувся.

— Давно не відкривав. Може, час.

Ми сіли разом біля вікна, крізь яке лагідно падало вечірнє сонце, й розкрили ящик. Усередині були дрібниці, але кожна — з історією.

Листівка з табору, де я вперше поїхав без мами. Фотографія зі шкільного виступу, де я стояв із дерев’яним мечем і надто великим шоломом. Малюнок — той самий, із якого все почалося. А ще — лист, написаний мамою, вже пожовклий, але ще такий живий…

— Це… — вона торкнулась його пальцями, — вона писала тобі?

— Так, — прошепотів я. — У найважчі моменти. Цей лист підтримав мене тоді, коли здавалося, що не лишилось нічого.

Вона слухала, як я згадував юність. Перше кохання. Першу втрату. Перший успіх і перший біль. А потім — як з’явилася її мама. І як усе змінилося.

— Ти був схожим на мене, правда? — тихо спитала вона.

— А ти — на мене, — відповів я. — І це прекрасно.

Тієї ночі вона заснула з ящиком на колінах. А я дивився на неї й думав: пам’ять — це не тягар. Це — міст, яким ми йдемо одне до одного.

---
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍