Julia Shperova - Тифон, Julia Shperova

- Він живий, - підтвердила Шарлотта, перевіряючи пульс в хлопця. - Лише поранений і непритомний. Майже повністю знекровлений. Але живий.

- Чого не скажеш про інших, - Лютом обійшов стіл, схилившись над тілами. - Це Мілісента Коултон. Вона мертва. І…магістр Каліхор. Без сумнівів. Принаймні, ганятися за ним більше не доведеться.

- Треба забрати хлопця звідси якомога швидше. Краще не підходь, - Лютом звернувся до Генрі, який уже зробив крок вперед. - Тут занадто багато крові. Не ризикуй.

Гемптон мовчки кивнув і затримав подих.

Він окинув поглядом хаотичну сцену й помітив ще один кам’яний стіл.

- Краще роздивися навколо, можливо, серед цього безладу знайдемо щось корисне, - порадив Лютом.

Генрі підійшов ближче, уважно оглядаючи поверхню столу.

- Тут залишки крові… І зрозуміло, чия вона. І ще сліди, ніби хтось тут лежав…

- Книги немає? - запитав Лютом, не відводячи погляду від столу.

Йому відповіла тиша.

Лютом різко рушив до столу, поки Шарлотта й Ліліт швидко облаштовували імпровізовані ноші для Джеймса. Вони вже приготувалися летіти назад, коли Мартін голосно скомандував:

- Нехай Френсіс огляне його й негайно відправить до порталу. Сподіваємось, він витримає. Хейз піде з ними. Халден і Бартон допоможуть нам тут.

Хімера і горгуля кивнули й миттю злетіли в повітря, забираючи з собою дорогоцінний вантаж.

Генрі кинув на Лютома довгий погляд, піднявши брову:

- Ти хочеш забрати тіла?

- Так. Чим більше ми знаходимо, тим менше розуміємо. Можливо, хоч щось із цього допоможе з’ясувати, що тут сталося.

Поки чекали на інших, Генрі й Лютом ретельно оглядали територію. Лава виривалася з-під землі, і горгул дав знак поквапитися.

Генрі зупинився, коли натрапив на тіло, що вже майже перетворилося на голий скелет. Він застиг на цілу секунду, а потім упізнав запах і залишки одягу.

Скелет ледь ворушився, його кістки поскрипували, а навколо розтікалася гидка калюжа - залишки плоті, що з нього стекли. Генрі присів, вдивляючись у зруйновану фігуру Арія Картера, колишнього Голови Ради.

- Я не можу повірити власним очам, але все ж таки змушу себе, - тихо промовив він. - Подивиться-но. В тебе відібрали все. Буквально.

Його голос не виказував ні жалю, ні співчуття. Тільки холодне задоволення.

- І я не міг би уявити кращої кари для тебе, Арію. Для того, хто так само чинив з іншими. Око за око, еге ж?

Скелет сіпнувся, але вдіяти нічого не міг.

- Ти ж зрозумів, чому я тут насправді, правда? - Генрі говорив майже пошепки. - Не заради Європейського відділку, ні. Ти це відчув, так само, як і я…

Його голос став ще тихішим, але в ньому читався гнів.

- Пам’ятаєш те голосування? Коли ви з твоїми поплічниками вирішували долю Європейської Ради? Ви навіть не намагалися розібратися. І хто першим запропонував страту як рішення проблеми? Ти, Арію!

Генрі стис кулаки.

- І того ж вечора ти наказав убити двадцять вампірів. Моєму братові не дали ані шансу, ані права на захист. Його загнали, як звіра, і знищили разом з іншими.

Він нахилився ближче, його обличчя було майже впритул до розваленого тіла.

- А наступного дня вампірські клани спалили Європейське відділення дотла. І ти отримав те, чого прагнув. Жодних доказів, жодних зачіпок. Ти вбив невинних, і ось нарешті я насолоджуюся тим, як ти сам втрачаєш усе.

Генрі зміряв скелет байдужим поглядом.

- Ти змусив свого заступника зрадити власну волю, а потім убив його. І заради чого? Ти знову програв. Ти завжди робив неправильний вибір, Арію. Тепер ти лежиш тут, кинутим усіма. Самотній.

Вампір підвівся, глянув на рештки колись могутнього чаклуна й ледь помітно усміхнувся, коли Арій завмер, ніби від удару.

- Ти не заслуговуєш на більше, ніж маєш тепер, - кинув Генрі й повернувся, щоб піти.

Раптом Арій, ніби зібравши останні залишки магії, хруснув щелепою, що вже з’їхала набік, і з глибини його тіла вирвався хрипкий, ледь чутний голос:

- Я… не мав вибору.

Генрі завмер, його блакитні очі блиснули здивуванням.

- Що ти сказав?

- Він… він пообіцяв мені життя, - кожне слово Арія звучало крізь біль. - Я був приречений… Хворий… Я не міг…

Генрі напружено слухав.

- Він обіцяв безсмертя. Але ціна… була…

- Життя тих дітей, яких ви вбили?

- Кожен із них… міг бути хімерою… Алінель… Вона теж могла бути… А йому були потрібні химери…

Генрі різко відсахнувся, наче його вдарили.

- Ти проміняв власну дочку?! - його голос тремтів від огиди. - На це?!

- Я…думав, що, отримавши безсмертя, зможу її врятувати… Я не хотів для неї такої долі… Просто шукав спосіб…