Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

Бекира, але той проігнорував. «Ага, буде він ділитися своїм залізом

із дорогою до пекла».

Діти ступили кілька кроків до купи й з цікавістю почали роздивлятися

покинутий брухт. Метал у Дешті цінувався, він був легкий, вогнетривкий, здатний пережити бурю, а проте й небезпечний. Вважали, що залізо накопичує

суєр, особливо той, що довго був підставлений усім вітрам. Так багато металу в

одному місці Бекир іще не бачив. Чого тут тільки не було: іржаві авто, уламки

від авіаційних бомб, деталі невідомого призначення — все, чим жив і завдяки

чому помер Кіммерик. Від купи смерділо іржею і старістю. Видовище

заворожувало й лякало, тому що було занадто чужим, занадто стороннім серед

безкраїх степів Дешту, немов пухлина, яка тільки розросталася без жодного

шансу її позбутися.

— Чого прохолоджуєтеся? Валіть робити укриття, — пролунало над ними.

Бекир звів очі й побачив, що Близнюки стояли на краю стіни з брухту. Через

бурю двоголовий син Саші Бідного досі не відновив цілісності, у місці

склеювання стирчали огидні темно-рожеві пагони. — Оглухли? Валіть укриття

робити.

— А то що? — запитала Чорна Корова й демонстративно поглянула на свої

долоні.Близнюкисинхроннопоказали непристойнийжест,алепромовчали.

— Розкомандувався, — буркнув Ніязі, — думає, як Саші Бідного немає, то

він його заступник.

Бекир знову поглянув на Дешт. Сонце досягло зеніту, Дешт бринів від

спеки й був порожнім.

— Треба допомогти натягнути тент, бо всі спечемося, — сказав він друзям

і поліз брухтом.

Біля купи з брухту була складена невелика кімната без даху, на яку Джин

із Шейтаном намагалися напнути брезент. Близнюки розмахували вільними

руками, удаючи, що керують процесом. Бекира з Ніязі відправили допомагати на

стіну, щоб вони звідти тягнули дах. Найкориснішим виявився хлопчик-лисеня.

Він стрибав по огорожі й тягав кінці брезенту, а Бекир нарешті зміг роздивитися

схід. Наче гнилі зуби, майоріли руїни Шейх-Елі, засвідчуючи їхню близькість до

кінцевої мети подорожі. У небі невсипущим оком темніла Мати Вітрів. А ще

далі розстилалися гнилі болота. Десь за ними й мав бути суєрний купол — межа

Дешту, а далі нарешті материк — батьківщина його батьків, земля Діви.

— Ідуть! — закричала знизу Чорна Корова.

Бекир розвернувся, не розуміючи, як він пропустив самотніх подорожніх.

На обрії з’явився вершник на тулпарі. Вони встигли затягнути троси, обтрусити

руки від іржі й навіть випити води, коли нарешті до купи наблизився Саша

Бідний.

— Де Талавір? — не даючи акинджию злізти із сідла, запитав Бекир.

— Може, грифон по нього повернувся? — Чорна Корова подивилася в

небо. А Бекир — пильно в жовті очі Саші.

Акинджий мовчки відстебнув маску, налив до рота води й виполоскав із

дірок у щоках пісок, а тоді нарешті промовив:

— Обур-куртка. Звалився з тулпара, я не зміг його знайти. — Саша Бідний

крізь виразки загрозливо ощирився.

— Звалився з тулпара чи ти сам його скинув?! — закричав Бекир. — Я тобі

не вірю, Сашо Бідний. Ти завжди хотів його вбити!

— Дався мені твій Повноважний, пташко, його з’їв Дешт. Дешт не любить

зрадників і покручів, — сказав акинджий, припинаючи тулпара. Бекир був певен, що Саша не хоче зустрічатися з ним очима.

— Хто б казав. Це ти зрадив Ак-Шеїх.

— Ак-Шеїх завинило перед Богом Спалахів і за те поплатилося, —

огризнувся Саша Бідний. Йому уривався терпець. Великі, вкриті виразками руки

затремтіли. — А може, ти, пташко, злякався? Замість того щоб рятувати матір, захотів утекти з Повноважним? Зізнайся, пташко?

Знущальний голос Саші Бідного був немов шпичаки під нігті. Найбільше

Бекиру боліло те, що він мав рацію. Талавір і справді міг допомогти йому втекти.

— Правда в тому, пташко, що ти йому не потрібен. Не здивуюся, якщо й

цього разу він просто звалив.

Бекир відчув, як кров ударила в обличчя, а кулаки стиснулися самі собою.

— Не треба, Бекире, цим ти йому не допоможеш, — промовила дівчинка й

потягла його за рукав.

— З Обур-куртки не виходять живим, — несподівано голосно промовив до

акинджия Ніязі. — Дід каже: Обур-куртка така ж голодна, як і вогонь. Казав…

Гіркота в словах хлопчика-лисеняти проколола Бекира, наче ніж — міхур.

Гнів, замість того, щоб вибухнути, витік тонкою цівкою. Бекир відчув провину, бо за своїм горем забув про втрату Ніязі. Талавір відвернувся від нього, тікав, коли Бекир так потребував допомоги, а Ніязі завжди був поряд. Натомість Бекир

уникав відвертої розмови зі своїм другом, боявся поділитися з ним своїми

сумнівами й при цьому думками постійно повертався до звинувачень Кемаля-шейха. Підозри отруювали й не давали оплакати діда. Бекир злився на себе, а

найдужче — на те, що не міг поговорити про

Азіза-бабу з Ніязі. Він узагалі уникав щирих розмов. А колись сварився з

Ма саме через те, що вона не хотіла відповідати на його запитання. То що з ним

сталося зараз? Невже акинджий має рацію і він боїться? «Я мушу з нею

поговорити», — подумав Бекир, спостерігаючи, як Чорна Корова намагається

виманити з брухту Забувайка.

— Мені треба тобі дещо сказати. — Бекир схопив її за руку й потягнув у

тінь. Він очікував, що їх зупинять, але Саша Бідний лише махнув рукою. Бекир

обійшов купу в пошуках підхожого місця, знайшов кузов старої автівки, до якого

можна було залізти, і потяг Чорну Корову досередини. Сонце перетворило залізо

на розпечену джезву, і вони, як казкові обири-кровопивці, що бояться світла, щоб хоч якось убезпечитися від жару, розмістилися точно в центрі тіні. Бекир

відчув, що відразу зробився мокрий від поту. Лоб дівчинки теж блищав, а щоки

стали рожевими, як укритий суєром Дешт на ранок після бурі. Бекир подумав, що знайшов не найкращий сховок і зручніше було б місце, що хоч трошки

продувається, але шукати його ніколи. Він