Елізабет Костова - Викрадачі

Єдине, на що Роберту вистачало наснаги, — живопис, а писав він виключно ту пані. На той час я вже була досить розумною й не питала, хто вона, тому що це запитання викликало туманні, майже містичні відповіді, вислуховувати які мені було неприємно. Нічого не змінилося, гірко думала я, з тих часів, коли я була студенткою, й він навмисне загадково розповідав мені, де побачив героїню своїх картин і чому малює її.

Я б так назавжди й залишилась переконаною, що він знав її в дійсності — знав обличчя, чорні кучері, сукні й решту, — якби не полистала деякі його книжки одного разу, коли він пішов купувати собі нові полотна. Вперше за довгий час він пішов з дому; мені це здалося доброю ознакою — йому ж вистачило сил піти на вулицю, а ще й задумати нові картини. Коли він пішов, я стала кружляти навколо канапи, яка перетворилася на Робертів барліг, навіть його запах був там стійким. Упала на канапу й вдихала той запах, а що його самого не було поряд, то навіть на краще. Канапа була завалена всіляким мотлохом, мов справжній барліг: якісь клаптики паперу, приладдя для малювання, збірки поезій, старий одяг, що перетворився на ганчір’я, солідні томи з бібліотеки, заповнені портретами. Тепер він писав лише портрети, а їх сюжетом була лише та пані. Здається, на той час він забув про свою колишню любов до пейзажу, про свою велику майстерність у натюрмортах, про природну різноманітність свого таланту. Я помітила, що завіси на вікнах у моїй маленькій вітальні запнуті, й були запнуті вже багато днів, а я не помічала, тому що рано йшла до коледжу й пізно поверталась додому.

Тільки тут я збагнула, яка я дурепа — в Роберта ж типова психічна депресія. Він казав, що часом буває «не в гуморі», а то була добра стара депресія й, напевно, куди серйозніша, ніж мені хотілося визнати. Знала, що серед його речей є ліки, які він приймає час від часу, таж він говорив, що вони допомагають йому скоріше заснути після того, як він усю ніч малює. І я не помічала, щоб він приймав будь-які ліки постійно. З іншого боку, він взагалі нічого не робив постійно. Сиділа й сумувала через той безлад, який запанував у моїй маленькій затишній квартирці, намагалася тією скорботою заглушити думки про зміни, які відбулися з моїм сердечним другом.

Потім почала прибирати в квартирі, кинула все Робертове сміття до корзини, дбайливо розклала книжки біля ліжка, склала ковдри як потрібно, збила подушки на канапі, віднесла на кухню використані склянки й тарілки. Раптом побачила себе немов збоку: високу, охайну, освічену жінку, яка прибирає з килима чиїсь тарілки. Напевно, саме тоді я усвідомила, що наша близькість приречена — не через Робертову депресію, а через моє відчуття власного «я». Спостерігала, як образ Роберта потроху зменшується в моїх очах, серце в мене стислося. Я підняла завіси на вікнах, протерла журнальний столик, принесла з кухні вазу з квітами й поставила їх під сонячне світло, яке знову проникало до кімнати.

На цьому можна було закінчити, розумієте — тихо й мирно розійтися. Я ще трохи посиділа на канапі, сумна, налякана, відчувала, як мені починає бракувати чогось важливого. Але, сидячи так, стала перегортати сторінки Робертових книг. Зверху лежали три книги про Рембрандта, ще одна — про Леонардо да Вінчі: здається, смаки Роберта не зосереджувалися на одному дев’ятнадцятому столітті. Знизу лежав важкий том, присвячений кубізму — не бачила, щоб Роберт узагалі його розкривав.

Біля цих книг лежали ще дві, присвячені імпресіонізму: одна про портрети імпресіоністів, написані їхніми колегами, і я проглянула знайомі репродукції. Інша, тоненька, в паперовій обкладинці, але з ілюстраціями, досить несподівано виявилася збіркою біографій жінок-імпресіоністок, починаючи з вирішальної ролі Берти Морізо в їх першій виставці й пізніше, до початку двадцятого століття, й про менше відомих жінок, які писали в тій же манері. Я відчула повагу до Роберта через те, що він цікавився такими речами — то була не бібліотечна, а його власна книга, як я побачила, відкривши її, — й подив від того, що вона була зачитана. Він мав читати її ретельно, уважно, часто звертатися до неї, навіть плями від фарб залишилися на ній.

До цих спогадів я додаю примірник цієї книжки — спеціально розшукувала для вас протягом останнього місяця, бо свою ж він забрав із собою. Подивіться на сторінці сорок дев’ятій, і побачите те, що побачила я, перегортаючи сторінки книжки — портрет Робертової пані й краєвид нормандського узбережжя, написаний нею самою. Як я довідалася, Беатриса де Клерваль була вельми обдарованою художницею, яка кинула живопис, коли їй ще не виповнилося й тридцяти років. У короткій біографічній довідці це пояснювалося тим, що вона народила дитину — досить пізно, вже в двадцять дев’ять років, що вважалося небезпечним, — а жінкам її класу належало присвячувати життя виключно сім’ї.

Репродукція портрета була кольоровою, й не впізнати обличчя мені було неможливо. Я впізнала навіть мереживо на шиї — світло-жовте на світло-зеленому тлі, характерний обрис її капелюшка, вже бачений ніжний кармін щік і вуст, вираз обличчя: суміш настороженості й радості. У тексті стверджувалося, що в юності вона подавала великі надії, навчалася з сімнадцяти років приблизно до двадцяти п’яти, під керівництвом викладача-академіста Жоржа Ламеля. Виставила в Салоні одну-єдину картину під псевдонімом Марі Рів’єр. Померла від грипу в 1910 році. Її дочка Оде, журналістка, працювала в паризьких виданнях до початку Другої світової війни, а померла у 1966. Чоловік Беатриси де Клерваль був помітним державним службовцем, засновником сучасної поштової служби в чотирьох чи п’яти містах Франції. Беатриса була знайома з подружжями Мане, Морізо, з фотографом Надаром, поетом Малларме. Картини пензля Клерваль можна сьогодні побачити в паризьких музеях д’Орсе й Ментенон, у художній галереї Єльського університету, в Мічиганському університеті й декількох приватних колекціях, зокрема у відомій колекції Педро Кайє в Акапулько.

Гаразд, усе це ви самі прочитаєте в книжці, я ж тільки намагаюсь описати, яке враження справили на мене ці ілюстрації й біографія, що супроводжувала їх. Ви, можливо, скажете: «Якщо твій коханець одержимий жінкою, яку побачив давним-давно, всього один чи два рази — ти можеш дещо занепокоїтися; але художник, колега-живописець, може бути одержимим тим або іншим образом, у цьому нічого дивного немає». Набагато більше мене занепокоїло те, що Роберт захоплений жінкою,