Елізабет Костова - Викрадачі

рибалки витягли на берег подалі від води, склавши в них весла, мережі й поплавці; сонце схиляється на захід, але його світло ще грає на всьому. Спершу Олів’є малює на заґрунтованому полотні попаленою умброю, потім додає ще умбри, щоб передати масивність скель, додає синьої фарби, потім сіро-зеленої. Беатрисі хочеться порадити, аби він зробив палітру світлішою, як колись радив її вчитель. Дивно, що Олів’є цей краєвид з мінливим освітленням, мінливими барвами неба бачиться таким похмурим у своїй основі. Але вона впевнена, що тепер уже він не буде ні жити, ні малювати інакше, ніж звик. Вона мовчки стоїть поруч, готова розпочати власну роботу, зі складаним стільцем і легким дерев’яним мольбертом — і вагається, спостерігає. Вона вдягнена в тонку вовняну сукню, тому що попри яскраве сонячне сяйво на березі не дуже тепло, а зверху сукні товстіший вовняний жакет. Вітер бавиться її спідницею, грає стрічками капелюшка. Беатриса бачить, як набуває життя вкрита піною вода на полотні Олів’є. Але чому ж він не додасть трохи більше світлого?

Вона відвертається, застібає ґудзики на робочій блузі зверху одягу, приводить до ладу чисте полотно, розкладає зручний дерев’яний стілець. Стоїть перед мольбертом так само, як Олів’є, не сідає, міцніше впирає підбори черевичків у прибережну гальку. Намагається позабути про постать поряд з нею — срібна голова Олів’є схилилася над картиною, спина випростана. Її полотно заздалегідь заґрунтоване світло-сірим: для надвечірнього світла вона обрала цей колір. Вона видавлює на палітру багато аквамарину, потім червоний кадмій — для маків, що ростуть на скелях з лівого краю та правого; це її улюблені квіти.

У Беатриси висить на ланцюжку годинник, і вона надає собі тридцять хвилин; примружує очі, бере пензель якомога легше, малюючи лише рухами зап’ястя й ліктя, швидкими мазками. Вода то кольору троянд, то синьо-зеленого, небо майже безбарвне, камені на березі рожеві й сірі, піна на гребінцях хвиль має бежевий відтінок. Вона зображує на картині й самого Олів’є в синьому сюртуку, з побілілим волоссям, але пише так, немов він знаходиться на великій відстані від неї — невелика постать на березі моря. Торкається скель умброю, додає зеленого, потім позначає маки червоними цяточками. Там ростуть ще й білі квіти, й маленькі жовті — Беатриса бачить скелю водночас і зблизька, й здалеку.

Тридцять хвилин минули.

Олів’є обертається до неї, немов відчув, що першу частину роботи вона вже завершила. Беатриса бачить, що сам він продовжує без поквапу писати водну безмежність, не дійшов іще як слід до човнів і скель. Картина має вийти завершеною, збалансованою, навіть прекрасною, й забере вона не один день. Він підходить ближче, щоб подивитися на її картину. Вона й сама стоїть і дивиться разом з ним, відчуваючи дотик його ліктя до її плеча. Дивлячись його очима, Беатриса усвідомлює свою майстерність, бачить і вади: картина жива, вона рухається, але надто необроблена, навіть на її смак — не вийшов експеримент. Їй хочеться, щоб Олів’є нічого не казав, і на її полегшення, він так і не перериває голосом шурхіт хвиль, які накочуються на берег, ворушать важку гальку, обмивають камені, перегортаючи їх, підтягуючи до моря. Олів’є просто киває й дивиться на неї. Очі в нього постійно вкриті червоною сіткою судин, повіки дещо плюсклі на краях. У цю мить вона не проміняла б його присутність на будь-що в світі — просто через те, що він набагато ближче до краю життя, ніж вона. І він розуміє її думки.

Того вечора вони обідали разом з іншими гостями, сидячи навпроти один одного, передаючи вазочки із соусами або маленькими грибочками. Хазяйка сказала, подаючи Олів’є смажену телятину, що сьогодні заглядав до готелю один пан, питав, чи в неї живе відомий художник, його паризький приятель; своєї візитної картки не залишив. Мсьє Віньйо такий знаменитий? Олів’є засміявся й похитав головою. В Етрета працювали багато відомих живописців, каже Олів’є, але він до них на належить. Беатриса випила бокал вина й пошкодувала про це. Потім вони читали, сидячи у великій вітальні, де був іще вусатий гість-англієць — він шурхотів лондонськими газетами й кахикав, щось там вичитавши. Потім Беатриса відклала книгу й спробувала написати другого листа Іву, але нічого з цього не вийшло: здавалося, її перу не подобається папір, скільки разів вона не занурювала перо в чорнила, скільки разів не закреслювала слова. Китайський годинник хазяйки пробив десять разів, Олів’є підвівся й вклонився Беатрисі. В його почервонілих від вітру очах грала ласкава посмішка. Здається, він збирався поцілувати їй руку, але чомусь передумав.

Коли він уже пішов нагору, Беатриса збагнула: він ніколи не заохочуватиме її до чогось більшого. Ніколи не заявиться до її спальні, не запросить її до себе наодинці, не зробить нічого такого, що не личило б шляхетній людині й родичу. Ніколи не зробить першого кроку. Той поцілунок у його студії був першим і останнім, як він і пообіцяв, а на зупинці диліжансів вона сама викликала його цілунок, на березі моря теж. Для нього ці два були несподіванкою. Вона впевнена, що цю стриманість він сам вважає подарунком їй, доказом своєї поваги, свого піклування про неї. Але насправді це ставить її перед важким вибором: що б не трапилося, це залежатиме від неї, й відповідальність за наслідки теж нестиме вона. Якщо між ними щось і станеться, то лише з її власної волі, з бажань її відносної молодості. Вона не може уявити собі, щоб піднятися й постукати в його двері. А на підлозі й сходинках він залишив доріжку з крихт хліба, мов той хлопчик з казки.

Пізніше вона перевертається на своєму білосніжному ліжку, не в силах заснути, бачить, як колишуться портьєри (вона, не боячись холодного вітру, залишила вікно напіврозчиненим), відчуває місто, яке її оточує, чує гуркіт хвиль Ла-Маншу, що невпинно накочуються на берег.

Розділ 78

Мері

Протягом кількох тижнів після повернення чорнявої пані на його полотна Роберт був замисленим, мовчазним, а до того ще й дратівливим. Він багато спав, не мився, й поступово я почала відчувати, що його присутність дратує мене, чого раніше не траплялося. Часом він лягав спати не на ліжку, а на канапі. Задовго до цих подій я домовилася із сестрою та її чоловіком про зустріч, щоб познайомити їх з Робертом. Роберт на ту зустріч так і не прийшов. Сидячи за столиком у провансальському ресторанчику «Лаванду», який давно подобався нам із сестрою, я почувалася приниженою. Мені й досі не хочеться