Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

щоб атаку вважали пропорційною відповіддю.

— Їм потрібен мир, — мовила Полін. — Вони й без того заледве гамують громадянську війну, тому не хочуть на додачу до власних ультра-націоналістів воювати ще й із Південною Кореєю.

Чесс запитав:

— Що залишається робити нам?

Говорячи, Полін водночас думала, бо мусила випереджати решту на кілька кроків.

— Мусимо стримати Південну Корею від удару у відповідь. Там будуть незадоволені, але вони повинні це прийняти. Адже підписали з нами Договір про взаємну оборону від п’ятдесят третього року, стаття третя якого зобов’язує їх до консультацій з нами в разі загрози зовнішньої збройної агресії. Отже, вони мають порадитися з нами.

Луїса її слова не переконали.

— Це лише теоретично, — мовив він.

— Так. У міжнародних відносинах уряди вже давно дотримуються угод, тільки якщо їм це вигідно. Інакше шукають відмовок. Отже, мусимо проштовхнути виконання нашого договору.

Чесс промовив:

— Слушна думка. Але як?

— Я запропоную припинення вогню й спільну конференцію між Північною та Південною Кореями, Китаєм і нами. Проведемо її в одній із нейтральних азійських країн, наприклад, на Шрі-Ланці.

Чесс кивнув:

— Або на Філіппінах. Чи в Лаосі, якщо китайці наполягатимуть на комуністичній диктатурі.

— Байдуже. — Полін підвелася. — Будь ласка, організуйте дзвінки до президентів Ченя та Но. Ще раз спробуйте зв’язатися з північно-корейським послом в ООН, а я також попрошу Ченя зателефонувати Верховному керівнику.

Чесс сказав:

— Так, мем.

Луїс додав:

— Необхідно організувати евакуацію родин наших військових із Південної Кореї.

— Так. І сотень тисяч цивільних американців. Рекомендуємо їм виїхати з країни.

— І ще одне, пані президентко. Я думаю, необхідно підвищити рівень готовності до DEFCON 3.

Полін завагалася. Це означало публічно визнати, що над світом нависла небезпека. Зробити таке завжди нелегко.

Рішення щодо рівнів готовності збройних сил ухвалювали спільно президент і міністр оборони. Якщо Полін та Луїс погодяться, з оголошенням виступить Білл Шнайдер, голова Об’єднаного комітету керівників штабів.

Уперше слово взяла Жаклін Броді:

— Проблема в тому, що в суспільстві виникне напруга.

Луїсові ці розмови про суспільну думку не сподобалися. Він був невеликий демократ.

— Треба готувати сили!

— Але зчиняти паніки серед народу теж непотрібно, — твердила Жаклін.

Полін поклала край дискусії.

— Луїс має рацію, — сказала. — Підвищіть рівень готовності. Хай Білл оголосить його вранці на пресконференції.

— Дякую, пані президентко, — мовив Луїс.

— Утім, Жаклін теж слушно зазначила, — вела далі Полін. — Необхідно пояснити людям, що загрози для США немає. Ґасе, думаю, вам треба виступити разом із Біллом, щоб заспокоїти народ.

— Так, мем.

— Я швидко в душ, тому забронюйте дзвінки на трохи пізніше. Головне — встигнути до завершення робочого дня в Східній Азії. Спати сьогодні більше не буду.

* * *

Джеймс Мур виступав на ранковій передачі каналу, який навіть не намагався претендувати на об’єктивність. Розмовляла з ним Керіл Коул, що полюбляла називати себе турботливою мамцею-консерваторкою, хоча насправді була звичайною расисткою. Полін встала з-за столу й пройшла в колишній Салон краси подивитися це шоу. За хвилину зайшла Піппа — з наплічником, готова до школи — і залишилася з нею.

Як і очікувала Полін, Керіл не ставила Мурові складних запитань.

— Далекий Схід — це як бандитський район, — промовив він у своєму народному стилі. — На чолі його — китайське кодло, яке думає, ніби може робити, що заманеться.

— А Корея? — спитала Керіл.

Полін прокоментувала:

— Не найскладніше запитання.

Мур відповів:

— Південна Корея — наші друзі, добре мати друзів у бандитському районі.

— А Північна?

— Верховний керівник — поганець, але він не сам, а належить до кодла, яким заправляють із Пекіна.

— До примітивного просто, — мовила Полін, — але страх як легко зрозуміти й запам’ятати його слова.

Мур вів далі:

— Південна Корея на нашому боці, тож ми повинні її захищати. Для цього там наше військо... — він затнувся, а тоді додав: — Кілька тисяч.

Полін сказала в телевізор:

— Цифра, якої ти не знаєш: двадцять вісім тисяч п’ятсот.

Мур провадив:

— Не було б там нашої армії, під китайцями опинилася б уся Корея.

Керіл прокоментувала:

— Тверезий погляд.

— Минулої ночі Північна Корея напала на наших друзів, знищила базу флоту і вбила купу людей.

Керіл зауважила:

— Президентка Ґрін скликала мирну конференцію.

— А яка з неї користь? — кинув Мур. — Коли тебе б’ють, треба не конференції скликати, а давати здачі.

— І як ви поквиталися б з Північною Кореєю, якби були президентом?

— Масованим бомбардуванням, яке знищить усі їхні військові бази.

— Ви про ядерні бомби?

— Навіщо ядерна зброя, якщо не плануєш її використовувати?

Піппа перепитала:

— Мені це почулося?

— Ні, — відповіла Полін. — А знаєш що... Він це щиро каже. Хіба не страшно?

— Це тупо.

— Це, мабуть, найтупіше твердження в історії людства.

— Хіба йому це не нашкодить?

— Сподіваюсь, нашкодить. Якщо вже й це не підірве його репутації, то я вже й не знаю, що зможе.

Коли згодом Полін повторила свій коментар Сандіпу Чакраборті, той попросив дозволу зацитувати його в пресрелізі до мирної конференції.

— Чому б ні? — погодилася Полін.

Увесь той день у кожнісінькому випуску теленовин наводили дві цитати:

«Навіщо ядерна зброя, якщо не плануєш її використовувати?»

і

«Це, мабуть, найтупіше твердження в історії людства».

Розділ тридцять другий

Місто Іадамес у лівійській оазі нагадувало чарівний палац із казки.

Білі будівлі з глини, соломи та пальмових колод у старовинному центрі сполучалися між собою, утворюючи одну величезну споруду. На першому поверсі між ними тягнулися тінисті аркади, а дахи, традиційно відведені для жінок, з’єднували невеликі місточки. Усередині вікна й дверні арки прикрашали вигадливі червоні візерунки. Наджі бігав там із превеликою радістю.

Його настрій поділяли Абдул та Кія. Ось уже майже тиждень ніхто не вказував їм, що робити, не намагався видурити гроші й не погрожував зброєю. Вони просувалися повільно, бо не поспішали до Триполі.

Нарешті обоє повірили, що жах скінчився. І хоч Абдул не втрачав пильності, постійно позираючи в дзеркало заднього огляду, чи за ними не женуться переслідувачі, й перевіряючи, чи поблизу на стоянці немає інших машин, жодної загрози він так і не зауважив.

ІДВС могли й переказати своїм спільникам шукати втікачів, однак таких молодих