Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

22.2 Розділ

— Колись це був скогійський замок, а зараз — резиденція діючого монарха, — тітка мовила це з таким захопленням, що її очі навіть заблищали від цієї теми. — І ти, люба, стала однією з героїнь, що врятувала королівство. Люди про тебе пісні співають, вистави показують...

Її слова, як блискавка, розсікли туман моїх думок. Я намагалася впорядкувати хаос у голові і зрозуміти, як те, що я пам'ятала останнє, могло привести до таких рязучих змін.

— Тітонько, Милосник, він тут?

Тітка подивилася на мене з неприхованим здивуванням.

— Хто це? Тобі наснилось щось чи що? — її голос прозвучав щиро здивованим.

Я не встигла відповісти, як у двері кімнати влетіли Стефон і Фелікс. Вони ввірвалися так швидко, наче буря, що не залишає часу на роздуми. Стефон, мов ураган, миттєво заплигнув на моє ліжко й обійняв мене, і його радощі було важко стримати.

— Вдруге радію твоєму пробудженню, — вигукнув він з несподіваним захопленням, якого я навіть не очікувала. — Я вже думав, ти тільки весною відтанеш!

Я не встигла відповісти, як Фелікс, стоячи осторонь, зітхнув, немов мати, що намагається запобігти чомусь серйозному.

— Не задуши її, — мовив він із легким сумнівом, але й сам не втримався і обійняв мене, наче це було єдине правильне рішення.

— А я казала, вони метушливі, — весело промовила тітка, спостерігаючи за цією сценою, і в її голосі звучала ледь вловима втіха.

Я розсміялась у відповідь, але все ще багато чого не розуміла. Після цих ніжних любощів я не знала, що питати і не знала, чого чекати.

Побачивши моє розгублене обличчя, вони почали розповідати.

Фелікс сів біля мене, поглядаючи уважно, і, здавалося, вагався. А Стефон, здається, вирішив, що краще почати відразу, не чекаючи більше.

— Стільки всього відбулося… — швидко промовив Стефон, мов намагаючись вкласти всі думки в одне речення. — Тепер ми — рятівники королівства, а Магура з Лісовиком більше не зможуть шкодити. Відьмарі про це потурбувались.

— Але ви залишились, не зробили перехід у ваш світ,  — повільно запитала я, поглянувши на них по черзі. Мій погляд затримався на руці Фелікса, що мяко лягла на плече Стефона. Фелікс, здається, навіть не соромився своєї інакшості: його рука вже була без рукавичок, і я відчула, як його пальці злегка стиснулися його плече.

— Ми вдома, — тихо відповів Фелікс, але я відчула, що ці слова для нього важчі, ніж будь-які інші. — Хоча мій народ і ненавидить мене тепер, коли магія богині більше не приховує їх істинне обличчя. І вони добре знають, через кого це все сталося. Та я відчуваю, що мій дім тут.

— Наш дім, - виправив його Стефон, здійнявши на скогійця теплий погляд.

— Коли мара спала з замку, люди почали наче прокидатись, - пояснював Фелікс. - Вони почали помічати зміни: на портретах вже не було скогійских королівських осіб, а зображався старий правлячий рід, що був до мого народу.

Стефон влаштувався на ліжку, піднявши ноги, і я відчула, що історія буде довгою. Він покладав руки на коліна, а його погляд був далеким, ніби він знову переживав кожен момент з того часу.

— Так, виявилось, король був живий. — Стефон виголосив ці слова майже тихо, але вони мали особливу вагу. — Ми зрозуміли, що не можемо знайти тебе, коли Лісовик викрав твоє тіло і сховав його в глибинах лісу…і ми вирушили до замку. І там був справжній хаос. Але Фелікс…

— Я згадав, — перебив його Фелікс, — що коли колись шукав відьмара в темницях, випадково натрапив на одну камеру. Там спав чоловік, майже мертвим сном.

— Так! — Стефон ожив, ніби згадав щось важливе. — Це був останній король. Магура тримала його, щоб договір діяв, бо він був джерелом цього прокляття. Ми довго його шукали, поки серед напівтемряви не почули, як хтось вибиває стіну. Уявляєш, прокинутись від такого сну, в такому місці? Спочатку він не зрозумів, де він. Але потім пам'ять повернулась. І разом з нею — його влада.

— Виявляється, серед відьмарів були прихильники старої корони, — додав Фелікс, і в його голосі я помітила якусь невимовну здивованість. — Дехто пам’ятав справжню історію. Відьмари... вони старі, дуже старі.

Ці слова ніби розчинилися в повітрі. Я відчула, як світ змінюється з кожним їх словом.

— Люба, я казала, коли прийде старий король, запанує порядок, — промовила тітка таким тоном, що він нагадував голос самої богині Стрічі, повний впевненості та сили.

— Ну, не такий він вже й старий, — посміхнувся Стефон, кинувши погляд на Фелікса, але в його очах ховалася іронія, яку важко було не помітити.

— Миріан буде чудовим королем, кращим правителем, ніж будь-хто з моїх предків, — промовив Фелікс, наче вибачався за свої слова, немов сам не зовсім вірив у те, що вимовляє.

— Миріан? Наш король? — перепитала я, відчуваючи, як щось коїться навколо, щось незримо торкається моєї душі.

В глибині я почала збиратися, щоб поставити питання, яке мене справді хвилювало. Це було важливіше за все.

Але до того, як я наважилась, знову запитати про Милосника, двері розпахнулись з таким шумом, що я на мить навіть здригнулася. До кімнати увірвались слуги в уніформах, їхні кроки лунали по підлозі, а вони, немов зграя, розлетілись по кімнаті, щоб звільнити шлях для когось значно важливішого.

Фелікс, Стефон і навіть тітка миттєво підвелись, схиливши голови в знак пошани. Я з подивом спостерігала за ними, не розуміючи, що відбувається, поки не перевела погляд вперед. І ось, переді мною стояв Він — той, про кого я думала цілий ранок.

І раптом усе в мені застигло. Думки, що ще хвилину тому носились у моїй голові, тепер обірвались, а серце забилося швидше, коли я усвідомила, хто переді мною.

— Залиште нас! —голос короля прозвучав різко і владно, а очі не відводились від мене, немовби він бачив тільки мене серед усіх у кімнаті.

Тиша все ще витає навколо нас, важка і напружена, ніби сама кімната відчуває кожен наш подих. Ми залишились на самоті, і ніхто з нас не наважувався порушити цю мовчазну межу. Я вдивлялася в кожен контур його обличчя, кожну лінію на ньому, намагаючись зрозуміти, як усе сталося, чому і як?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍