Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

— Отже, король Миріан? — вимовила я слова, що крутилися в моїй голові, одночасно з ним.

— Маланко! — його ім’я вийшло з уст, мов непереборний потік, і в його голосі я відчула і заклик, і дещо схоже на тривогу.

— Ти живий! — невіряче прошепотіла я, підносячи долоню до його обличчя, але не наважуючись торкнутись його шкіри. Усе в мені затамувалося, мовби цей момент був не реальним. Як? Як це можливо?

Він взяв мою долоню, і його рух був таким ніжним, майже обережним, ніби він боявся, що я можу зникнути в наступну секунду. Притиснув її до своєї щоки, і я відчула тепло його шкіри, що пробивалося крізь моє оніміле тіло.

— Хіба не ти єдина вірила, що я живий? — його слова були немов зважені й прості, але вони несли в собі всю ту біль і втрачені роки. — Виявилось, мене замурували в темниці й змусили провести кількасот років у сні.

— Коли камінь був знищений, ти звільнився, — Я зробила паузу, намагаючись утихомирити шалений ритм свого серця. — Я так тривожилась… так боялась, що ти зник назавжди. Думала, що не буде так вже й погано, якщо Лісовик забере цю біль… — Сльози самі покотились по моїй щоці, і хоч я не схлипувала і не задихалась від спогадів, але я відчувала, як важко тримати все це в собі. Я не хотіла відпускати цю мить, не хотіла, щоб вона колись завершилась.

Він дивився на мене, його очі були сповнені тихих спогадів і одночасно глибокої ніжності.

— А я боявся, що ніколи не віднайду тебе в тому лісі, — його голос був тихий, ледь чутний, але я відчула кожне слово, наче воно було вимовлене прямо в моєму серці. — Страшно було уявляти, що перший сніг забере тебе назавжди.

Він обережно, поволі, наче запитуючи дозволу, торкнувся мої губ і відсторонився на мить:

— А виявилось перший сніг повернув мені тебе.

Він оглянув мене з ніг до голови, немов перевіряючи, чи все в порядку.

— Ти не змерзла? — запитав, піднімаючи мене, так, щоб я носочками не торкалася підлоги, і притискаючи до себе.

— Я і раніше відчувала твоє тепло крізь ту імлу, що нас оточувала. Але тепер... ти як блакитне полум’я, яке гріє, але не обпалює, — прошепотіла я, ловлячи погляд його очей і відчуваючи, як спокійно і безпека наповнюють моє серце.

— Першим спогадом, що сплив у моїй пам'яті, коли я прокинувся в підземеллі, була ти. І насправді, це навіть не був спогад. Я лише зрозумів, що втратив щось неймовірно цінне, і з цим прийшло усвідомлення, що я кохаю жінку, яку пам’ятаю лише через її очі — прекрасні, як чисте небо, але більше нічого. Та потім я почав згадувати, яка ти прекрасна і як сильно я тебе потребую.
— Отже, ти… мене…
— Кохаю! І якщо ти зараз скажеш, що я поспішаю, або…
Я поцілувала його, не давши завершити його слова. Мої руки сплелися на його плечах, а ноги схрестилися, і я залишалася в повітрі, не торкаючись землі.
— Тоді давай не поспішати, — прошепотіла я, злегка відсторонившись.
— В нас тепер достатньо часу для всього, що ти забажаєш, моя королево.