Анастасія Kовальська, Аріна Вільде - Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде

Розділ 55

Юля

Заплющую очі і вдихаю запах доньки.

Не можу повірити, що ця маленька кнопка - моя.

Щойно двері палати відчинилися, вона кинулася до мене з криком:

- Матусю, я так сумувала!

Саме в цей момент я усвідомила, що це все не жарт, а справжнісінька реальність.

У мене є донька. У нас із Захаром є дочка. Звучить неймовірно. Але я абсолютно не пам'ятаю її. За тиждень жодного спогаду не повернулося. Хоч лікарі й переконують мене, що це нормально, мене накриває приреченість і страх.

- Привіт, - притискаю доньку до себе.

Роблю вигляд, що впізнаю її. Ми з мамою кілька годин продумували, що сказати Діані і як поводитися з нею. У підсумку дійшли до того, що я трохи прихворіла і забула деякі моменти з минулого життя.

- Як у тебе справи? Чим без мене займалася?

Я абсолютно не знаю, як поводитися з дітьми. Боюся злякати її, боюся сказати щось не те. Господи, як же мені важко! І Захар... обіцяв, що прийде, обов'язково відвідає мене, але вже тиждень не приходить.

- Ми з бабусею і дідусем купили вчора кошеня. Такого милого й пухнастого! - захоплено каже вона.

Переводжу погляд на матір. Вона виглядає стривоженою і переляканою. Немов відбувається щось погане, але мені ніхто не говорить.

- Кошеня? - посміхаюся Діані, намагаючись не показати свого замішання. - Ти вже придумала йому ім'я? Який він має вигляд?

- Він біленький! І з сірою плямочкою на носі! А назвали Маркіз! - вона захоплено розмахує руками, немов намагається показати розміри кошеняти. - Хочу скоріше показати його вам із татом.

Тато. Моє серце стискається. Я посміхаюся, але всередині все перевертається. Він не прийшов. Чому? Мене знову охоплює тривога, яку я намагаюся заглушити, зосередившись на Діані.

- Маркіз - чудове ім'я, - кажу я, беручи її маленьку ручку у свою. - А чим тато займався ці дні?

- Я його не бачила, він весь час на роботі. Я з бабусею і дідусем була. У них такий гарний будинок із садом!

Мама прочищає горло, привертаючи мою увагу. Її погляд наполегливий, але я поки не можу зрозуміти, що саме вона хоче сказати.

Батько стоїть трохи осторонь, мовчки спостерігаючи за нашою розмовою. Його обличчя, як зазвичай, непроникне, але в очах миготить щось на кшталт тривоги.

- Діаночко, - кажу я, - ти не хочеш сходити з дідусем у буфет за печивом для мене? Дуже хочеться солодкого.

При доньці ставити мамі незручні запитання я не наважуюся. Тому мені потрібно, щоб хоч на кілька хвилин ми залишилися удвох.

Діана тут же пожвавлюється, стрибає з ліжка і, попрощавшись зі мною, вибігає з палати.

- Що відбувається? - запитую, щойно двері зачиняються. - Чому Захар не приходить, мамо? Чому ви привели Діану, а не він? Що ви від мене приховуєте?

Мама нервово стискає край своєї сумки.

- Юлю, - починає вона, сідаючи поруч зі мною. - Ми з татом не хотіли, щоб ти хвилювалася. Тобі зараз потрібен спокій.

- Говори вже, мамо, - напружено вимовляю я.

Вона мовчить кілька секунд, немов зважує, чи варто говорити далі.

- Захар... - вимовляє вона нарешті. - Його заарештували.

Світ навколо наче руйнується. Слова мами ехом віддаються в моїй голові, не вміщуючись у свідомості.

- Заарештували? - шепочу я, відчуваючи, як усе всередині стискається. - За що? Коли? Чому ти мені не сказала раніше?

- Ми не хотіли хвилювати тебе, - відповідає вона. - Тобі потрібно було відновитися. До того ж, Захар сам не хотів, щоб ти про це знала.

- Відновитися? - я дивлюся на неї, ледь вірячи своїм вухам. - Він мій чоловік. Батько моєї доньки. Я кохаю його шалено. А ви приховували це від мене? Це... наскільки все серйозно, мамо?

Вона мовчить, приречено зітхаючи.

- Йому світить реальний вирок, Юлю, розумієш? Але, може, це навіть на краще.

- На краще? Про що ти, мамо? Мого чоловіка можу посадити до в'язниці, а ти кажеш, що це на краще? - зриваюся на крик, намагаючись встати з ліжка.

- Юлю, заспокойся. Ти зараз нічого не пам'ятаєш, але коли згадаєш... - мама замовкає на мить, я не зводжу з неї погляду, чекаю, що вона зараз скаже. - Тобі зараз про себе і доньку подбати треба, а Захар дорослий чоловік, сам зі своїми проблемами розбереться. Візьми себе в руки, донечко, - суворо вимовляє вона.

Я задихаюся від почуттів, що нахлинули, від невідомості, від того, що відбувається в моєму житті останнім часом.

- Чи є щось, про що я маю знати, мамо? Про нас із Захаром? - виривається запитання, яке не дає мені спокою. Таке відчуття, що тут щось не так.

Мама заперечно хитає головою. Але по очах бачу, що щось недоговорює.

- Тебе сьогодні виписують, переодягнися, я тобі речі принесла, а я поки що оплачу всі рахунки і попрошу папери на виписку.

Мама виходить, залишаючи мене одну в стані повної розгубленості.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍