Емма Іванівна Андіївська - Герострати, Емма Іванівна Андіївська

не виходила за межі кімнати. Не виключене також, що запах молока, який на початку так спантеличив мене, а згодом наче десь зник, правдоподібно пізніше я просто до нього звик і перестав помічати, виконував ролю ізолятора, який не пропускав голосів у коридор, звідки я ввалився, силкуючися тепер щось сказати на своє виправдання, чому я тут і як мені прикро силоміць вдиратися до чужого помешкання, хоч я сподіваюся, що не пошкодив розмові, та в мій бік ніхто не дивився, а я не наважувався наполегливіше нагадати про свою присутність.

Я постояв трохи, не знаючи, що з собою робити, однак повністю свідомий того, що треба негайно вирішити: або голосніше вибачитися, або забиратися геть і повернутися колись іншим разом, коли тут пануватиме сприятливіша атмосфера і мою присутність захочуть помітити, бо я мав враження, ніби вони не тільки не помічають, а й навмисно показують своєю неуважністю, як їм не залежить на тому, аби мене помітити, навіть якби я годинами стовбичив на порозі, мовляв, хто тебе кликав? забирайся, звідки прийшов! – тільки мені бракувало сили погодитися, що вони мене відштовхують, бо як же тоді з даними до біографії мого відвідувача?

На мене раптом найшло усвідомлення, ніби я вже колись переживав подібну ситуацію, хоч і не пригадував, коли саме, однак тоді мені пощастило якось ухилитися, а тепер прийшла черга надолужувати згаяне, бо несподівано мені спало на думку, і вона вже не залишала мене весь вечір, як від того, що я зараз вчиню – піду, чи залишуся, залежатиме не лише зміна мого характеру, зміна, яка потягне за собою наслідки, які аж страшно уявити, а й усе моє майбутнє, яке через якийсь чудернацький збіг обставин дано мені вирішити отут на порозі, заки ще хтось обізветься до мене, якщо таке дійсно станеться.

Мені ще ніколи не доводилося так гостро переживати, ніби я покликаний започаткувати щось, що мені й самому не ясне і що я не хочу започатковувати, почуваючи відразу проти нього, і ця відраза посилюється, а одночасно я повністю усвідомлюю, ніби хто поруч думає за мене: ніщо не відтягне цього рішення, я його мусітиму зробити саме тут, і то негайно, хоч мені і боязко від того, що прийде.

Мені боязко, бо я його не знаю й не хочу ні знати, ні думати про нього, навіть якщо воно не таке й страшне, як це його (на зміну: то наджухуючи, то заспокоюючи) суґерує передчуття, від чого я гублю контроль над собою, мені мерехтить перед очима, і я починаю бачити знайоме обличчя серед гурту, який ігнорує або й справді не зауважує мене, захопившися диспутом.

Таж ні, це обличчя я дійсно знаю, і воно зовсім не привиджується мені, аби потім служити за виправдання, ніби через нього я залишився, обійшовши цим робом ненависний вибір. Це справді обличчя власника того кіоску з газетами на розі, де я жив, іце до одруження. Він виглядав тепер так само, як і тоді, наче він не підпадав змінам, хоч згодом я його бачив уже далеко старшим із пересувною будкою, яку він придбав, замість кіоску, і яку частенько ставив недалеко від мого антикваріяту, за що на нього кілька разів накладали кару, бо він не мав дозволу торгувати на тій вулиці, оскільки на ній взагалі забороняли торгувати з будки. Імовірно, вже тоді його комерція не процвітала, бо трохи згодом, постарілого й знищеного (може, тієї днини він просто дуже втомився), я зустрів його на вокзалі, вже без будки, де він ходив, на повний голос вигукуючи шапки вечірніх газет.

Відчувши на собі, як мені потім із прикрістю пригадувалося, мій запобігливий погляд, він повернув у мій бік очі, скосивши їх трохи, ніби пізнав мене і навіть похитав головою, що виглядало майже, як привітання, хоч я не пригадую, чи ми з ним ближче зналися, бож хіба то знайомство, коли я раз чи два купив у нього газету? – та заки я встиг відповісти, він відвернувся, наче налякавшися, що занадто багато приділив мені уваги, і я все ще стояв на порозі, не знаходячи, куди себе подіти, проте вже свідомий одного: заради відвідувача я повинен стерпіти і цю незручність, навіть сором, – нема ради, я таки вдерся непрошеним гостем, то чи ж випадає нарікати на неуважність до моєї особи? Хіба зробити кілька кроків уперед, де стояла велика плетена скриня, щоб присісти на ній і терпляче чекати, поки на мене хтось зверне увагу? Хоча вичікувати в чужому помешканні перед незнайомими людьми, які відверто ігнорували мою появу, пригнічувало. наводячи на чорні думки.

Бодай би згорів мій відвідувач з його біографією, усе на світі, моя вдача і безпорадність! Щоправда, кленучи, я одночасно й потішав себе: не говоритимуть же вони без перерви до ранку? Найголовніше – терпіння, і як тільки вони скінчать, я одразу ж спитаю про мого відвідувача.

Однак вони балакали, і то з дедалі більшим захопленням, розпалючись і підскакуючи, часто й пробігаючи повз мене, і ніхто з них не запримітив, що я сиджу на скрині. Здасться, вони й справді не знехтували моєю появою, як де я подумав на початку, а просто не зауважили її. Це ставало дедалі очевиднішим, що довше я сидів. Врешті, це так вплинуло на мене, що я занепокоївся й оглянув себе, чи не обернулося, бува, моє тіло парою, бо хоч я нібито й розмістився на виду, усі поводилися, наче мені, щойно я дістався до цісі кімнати, відтяли оболонку, як трапляється уві сні, коли тебе хоронять, а ти поруч присутній на власному похороні, підходиш привітатися до знайомих, а тебе не бачать, хоч ти розпачливо пробуєш привернути на себе їхні погляди.

Що мене не зауважували через малу активність, цього я теж не сказав би, бо хоч неприємне почуття видатися надто настирливим паралізувало мою винахідливість, я все таки змушував себе заговорювати до кожного з гурту, силкуючися знайти щілину в розмові (як ставлять у двері ногу, спробуй тоді зачинити!), тільки це ніяк не вдавалося, і то, як я тепер гадаю, виключно через те, що спочатку, я ніяк не міг збагнути, про що вони з таким запалом сперечаються, хоч окремі слова й навіть речення траплялися цілком зрозумілі, а тому й не знаходив відповідного тону, аби підключитися до них.

От, здавалося, зовсім ясно мовилося про якогось молодика, і я вже готував заувагу, яка б одразу проклала хідник до їхнього товариства, та коли оповідник докінчував речення, виявлялося, що