Емма Іванівна Андіївська - Герострати, Емма Іванівна Андіївська

говорити, коли вона минула, а не тоді, коли вона ще є), відмовитися від дітей (діти теж виростають і відходять, усе ніби відходить, теоретично це ніби вірно, тільки коли це стається саме тобі, – ні, не думати, бодай не зараз!), і тоді я знову матиму дружину, нову дружину, її як дружину, дітей, вже від неї, і знову приховуватиму, що мені трапилася історія з відвідувачем, бож і їй я не наберуся духу відкритися, це те, з чим я повинен сам упоратися, і тоді?

Чи ж я на таке будь-коли погодився б? А що коли вона й справді тільки й чекає, аби я простягнув руку й сказав: «Ходімо», хоч я ніколи не простягну руки, навіть якщо вона запрошуватиме, а вона ніколи не запрошуватиме. Це ж просто нісенітниці. А коли раптом візьме і запросить? Рятуйте, мені ще цього бракувало! Що ж це діється в моїй голові? Звідки такі думки? Це настільки незвичне, що я ладен погодитися, як людина інколи стає пропускним каналом для чужих думок, які навіть не споріднені з нею. Бож хіба ці думки справді становили щось спільне зі мною, коли мені просто незбагненно, як вони потрапили до моєї свідомости?

Зрештою, може, то дійсно, не я, хто так думає, а хтось інший, хто послуговується моїм тілом, а я стою внизу на сходах, чекаючи, заки мені відчинять двері, а оскільки я хвилююся, то я ніби випліскуюся сам із себе, поширюючися на інші голови, і тому на мене валить різний непотріб, чужий мені?

Звичайно, я свідомий того: бути людиною важко, це завжди відповідати за все й терпіти, далеко простіше втікати в тварину, як це тепер проповідується, всі обов’язки набік, обростай лазурями, іклами й розкошуй, скільки хочеш, ні звіту, ні сумління, однак не сховатися людині в тварині. Призначення людини не тварина, а людина, і то добра людина, не тому, що хтось погладить по голівці – поводився цяцею, ось тобі цукерка! – а тому, ще суть людини – безмежно добра людина, людина, яка. Дивно, та ж я це вже чув. Певно, що чув. Це ж говорив Дом, чи як він там у дійсності називався, ні, навіть не Дом, це сягало далеко раніше, коли я ще був зовсім малий і на десерт мати ставила кисіль із черешнями, кисіль, якого я боявся, бо він нагадував мені Страшний суд, який висів у батьковому кабінеті, і те, що вона питала, чи вона гарна, властиво й вело до цього кабінету, до цього киселю, який нагадував Страшний суд, бо якби вона не спитала, чи вона гарна, я його ніколи не пригадав би, а це для моєї подальшої долі, це я виразно прочуваю, чомусь дуже важливе, хоч ця пригадка тепер і заважає думати про відвідувача, а я ж прийшов розпитати про нього, бо це остання адреса, і не виключене, що коли я проґавлю цього разу, мені ніколи не відчинять удруге.

– Чи ви знаєте мого клієнта? – вигукнув я, зауваживши, що я вже на останніх приступцях перед верхнім майданчиком, і що, ймовірно, надто пізно на це, бо я змарнував скільки часу, не спитавши її раніше, хоч раніше я не чувся готовий її спитати.

– Він виглядає так і так, – і я похапцем, щоб вона ще встигла вислухати, повторив опис мого відвідувача, нама- гаючися з пам’яті найвиразніше передати його риси, аби вона його одразу пізнала.

– Вашого клієнта? – наче здивувалася вона.

– Ви його знаєте?

– Чи я його знаю?

– Так, так, чи ви його знаєте?

– Можливо.

– Благаю вас, пригадайте! Мені треба з певністю.

– Я думала про щось інше.

– Але чи ви його знаєте?

– Вам сюди. Заходьте, не стукаючи. Вас однак не почують.

– А ви?

– От тобі маєш! Таж я!

Вона поклала останній кусник місяця собі в рот, що на мить освітив їй з середини зуби й кінчик язика, перенісши мене в ями на піску біля лісу, де я бавився малим із хлопцями в розбійників і де ми наловлювали світляків і по черзі нанапихали собі ними роти (аж досі гидко), щоб на секунду (бо жуків одразу ж доводилося випльовувати, вони кололися, як остюки й смерділи гнилим листям) перетворитися на потвор із світляними пащеками, від яких і справді млосно ставало, хоч кожний із нас знав, що то наші хлоп’ячі роти і в них світяться лише світляки, але чомусь однак усіма оволодівав невимовний жах, – і я перестав її бачити.

Я прислухався. Цілковита тиша й темінь мимоволі наштовхували на підозру перевірити, чи не стоять знизу до верху по вінця наповнені важкою рідиною довгі з гострими днищами глеки, які абсорбують найменший шерех. Я кашлянув, однак це так загуло, що мені зробилося моторошно й одразу здалося, ніби підлога піді мною зм’якла і я зараз полечу вниз, втративши рівновагу'. Я сплеснув руками, намагаючися ухопитися за щось тривке, і намацав перед собою двері, у які, як мені причулося, я не постукав, а затарабанив.

Жодної відповіді. Жодного звуку. Я постукав ще раз, тепер уже, як пригадую, на всю силу і, не чекаючи відповіді, від раптової розпуки: а що. коли я, боронь Боже, на віки залишуся в цьому коридорі, чи радше в цій рурі, яка складається з тьми й летить униз, аж у вухах гуде? – рвонув до себе двері й опинився в кімнаті, властиво казавши, в кількох кімнатах, наче вставлених одна в одну: більярдна заля, втиснена в будуар куртизанки (важкі оксамитові до самого долу фіранки й розкиданий подекуди жіночий одяг, на який ніхто не звертав уваги – панчохи, сорочка, штанці), який своєю чергою, як у дитячій грі, рукавичкою надягли на молочарню, і то так щільно, що від молочарні лишився сам запах теплого молока, не дуже сильний, хоч і досить пронизливий, ніби за кожною завісою, стояла дійна корова.

Власне цей запах найбільше мене вразив, бо я не годен був його нікуди припасувати, а він явно випаровувався з усіх предметів (може й справді за портьєрою доїли корову?) – з підлоги, з меблів, з гурту людей посередині кімнати, переважно старшого віку, що розмахували руками, сперечаючись і заважаючи один одному говорити.

Я й досі не збагну, чому їх не чулося за дверима, бо коли я переступив поріг, я мав враження, ніби їхні голоси лящать, хоч звичайно вони могли заговорити саме тієї миті, як я відчинив двері; припущення ані трохи не переконливіше за, наприклад, те, згідно з яким їхні голоси відзначалися особливою властивістю, і наслідком цієї властивости чутність говореного