Емма Іванівна Андіївська - Герострати, Емма Іванівна Андіївська

не завжди й виключно як антиквар, такий, як оце йду за нею по сходах, намагаючися знайти причину, чому вона питала, чи вона гарна? Напевно вона питала, натякаючи на щось зовсім просте і конкретне, хоч мені його й не пощастило відгадати, а не тому, що вираз мого обличчя, навіть, може, проти її волі, раптом спокусив, покепкувати з мене, як це інколи трапляється, коли годі втриматися, побачивши перед собою надто збентежене обличчя: є такі люди, які наче створені, щоб із них кепкувати, а кепкувати, особливо в молодому віці, непереборна спокуса, бож молода людина – це тільки половина людини, сама передумова до людини, оболонка є, а людини ще нема, вона з’явиться далеко пізніше, с самі тельбухи, зовнішнє, людина наростає поволі, і то не в кожного, дехто так до смерти і не здолає стати людиною, а тоді дивуються, чому те, що заповідало перетворитися на людяне, – жорстоке, потворне й мізерне. Хіба, зрештою, я вигадав, ніби молодості не властиве співчуття? Це старе, як світ, занадто багато м’язів не сприяють співчуттю, які жорстокі інколи діти? – я сам батько, правда, мені здається, ніби ця жорстокість не походить від лихої вдачі, вона зникає пізніше, як кір, хоч я, наприклад, не пригадую, аби я сам малим колись мучив тварин або знушався з калік, як це часто діти роблять, стоячи немов ще цілковито по той бік добра і зла. А вона ж така молода й гарна, їй) тільки ножаку, щоб різати, і місяць в її руці напевно гострий, як лезо. І все таки пощо вона питала?

Що я не так поводився, бодай не так, як вона того очікувала, я не сумнівався, проте я ж не з’їхав з глузду, аби й справді вважати її запит залицянням чи заохоченням повпа- дати за нею? Я ж цього ніколи і так не вмів, і, щиро казавши, ніколи не розумів, іморівно, я вродився надто солідний, властивість, яка напевно ще й розвинулася від врівноваженого характеру, зрештою, я не перечитиму, коли хтось запевнятиме, що солідність не нахил, а лише звичка. Не виключене, що й антикваріят поглинав мене настільки, що на інше не лишалося місця; та коли я над цим замислююся, я схиляюся до значно простішого: може, воно й дивно, однак упадання коло жінок я ніколи не відважився б сполучити з почуттям власної гідности. Чому – не знаю, може, мені якось ще змалечку саме собою накинулося трохи відмінне уявлення про людину, – щодо цього я вагаюся, мені справді важко визначити свої почуття, зрештою, їх я ніколи й не зважився б висловити вголос, хоч я майже певний, що це саме так. Звичайно, мені трапилася історія з моїм відвідувачем, яка дуже захитала мою гідність, моє уявлення про самого себе, тільки то все таки щось зовсім інше. Через мого відвідувача я не перекреслював нічийого життя, від нього тільки моє ускладнилося, я нікому не чинив боляче, не тікав від обов’язків, без яких годі залишитися людиною.

Щоправда, тепер ніхто так дуже пильно до своїх обов’язків не ставиться, кожний намагається прожити на дурняк, тому не тримаються подружжя, тому на очах троглодити завалюють світ, – руйнувати ж найлегше! Та й потім – що таке для чоловіка раз позалицятися, це не те, що для жінки, хоч і цьому в наш час ніхто не надає ваги. Чи це тільки назовні нібито не надають, а насправді, – хібащо людина задубіла від шоку, наслідком чого в ній вигоріла середина, і людини фактично нема, бо якщо людина є, звичайна собі людина, така, як я, як безліч інших, то хоче вона цього чи ні, вона приречена звітувати перед собою за найменший вчинок, а свідомість чітко закарбовує кожну подробицю, відкидаючи порожні балачки, ніби це не так. Воно саме так. Чому, не беруся сказати. Чому воно взагалі так, а не інакше на світі? – це виходить за межі моїх розумових спроможностей, я лише знаю одне: щойно людина почне зволікати, тікаючи від звіту перед собою, або захоче цей невдячний обов’язок перекласти на когось іншого, вона одразу перетворюється на монстра, якому дедалі смішнішою стає людяність, бо він її боїться, а страх – рушій най- мерзенніших злочинів, тут я так само певний, як певний, що вона домагалася від мене чогось дуже важливого в моєму житті, хоч я не здолав відгадати, чого саме.

Звичайно, вона питала не щоб іти зі мною до ліжка. Це настільки безглуздо, аж я сам дивуюся, як подібне припущення потрапило до моєї голови. Пощо це їй, такій прекрасній? Пощо мені, такому заклопотаному біографією відвідувача? Незалежність думки? Дурниці, в людині все залежне, Нагода? Ні, бож нагода завжди тільки те, що є в людині! Та й потім, чи це допомогло б мені спекатися відвідувача? Ані трохи. Звідки в мене в голові з’явилося це ліжко? Хіба людина створена для ліжка? Тоді життя напевно стало б далеко простіше, а воно таким не є, хоч тепер тільки й теревенів що про ліжко, наче воно центр буття, якийсь ліжковий шал, все просякнене ліжком, а воно напевно тому, що більшість ліжком намагається заглушити в собі щось невиразне, що не дається вбгати в жодні визначення і тому надто непокоїть людину, бо від невимовного завжди моторошно, до того ж його нібито й не багато в кожному, а одночасно воно таке велике, аж його ніяк не вгасити: воно палить і не дає спокою, і саме тому людина пробує його затовкти, або звести до чогось, що бодай легше зрозуміти, навіть якщо від цього воно й робиться ницим, стягаючи і людину в найнижче, хоч тим не журяться, мовляв, нехай найнижче, аби його пощастило збагнути, оскільки тоді менше жаху, отож людина й трудиться майже з такою наполегливістю, як оце я зараз намагаюся втямити, чому вона; питала, чи вона гарна.

Очевидно, що гарна, тільки чи я її жадав? Хіба такс прекрасне жадають? Чи вона краще від мене бачила і саме тому питала, чи радше випробовувала мене, аби я її саме цієї миті зажадав, переступивши в собі щось, що я досі вважав собою, бо це мені судилося, саме на цих сходах, саме тут, і тоді вона піде за мною, таким, як я є, тобто таким, як я стану, бо я не уявляю, який я зроблюся, погодившися, і я мусітиму взяти розлуку з дружиною, з якою досі жив у злагоді, знищивши їй життя, бож вона мене любить (любов минає, так, можливо, але про це легше