Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

class="book">Ні мати, ні батько, ні Ївга, як вернулися аж під обід у Домнину збірню, не знали, що намислив робити Сірко і до кого їздив. Хоч як хотілося їм спитати сина, як лиш повернувся додому, та його вигляд не дав їм сили і смілості, бо був він як ніч — насурмлений і грізний. Не вдалося розпитати його й згодом, бо слідом за ним у двір влетіли на опарених конях три козаки: Гнат, Лавро і Архипко. Їх, як по всьому було видно, він нетерпляче чекав, бродячи по подвір'ю.

А по обіді, як лише ті встигли підвестися з-за столу, перехреститися до образів та подякувати Домні, поріг знову переступили гамірно-балакливі сільські чільці-сходники. По тому, що вони із Сірком не віталися, всі здогадалися, що він уже з ними бачився і про щось, видно, радився. Розмова, мабуть, започата ще в тминній хаті, тут завершуючись, перейшла в звичне русло. Але тільки натимчас, бо зразу ж всі почали цікавитись новинами в Січі та на волості, тобто в Гетьманщині.

Найбільше вразила всіх, а найпаче Сірка і Дмитра, привезена козаками неймовірна новина. Вона непересічна, хоч і не перша в Україні. Майже підряд, неначе по намові, сталися вибухи льохів-погребів то із селітрою і поташем, то із порохом чи зброєю. Спершу в Чигирині під самим замком, що цілодобово перебував під охороною, затим у Черкасах, у велетенському льохові давно зруйнованого Підзамчища, а потім у Києві — у Прилаврській горі, що охоронялася козаками як зіниця ока, ще потім у Чернігові обік Троїцького монастиря, недавно відбудованого коштом полковника Подобайла, навіть у Вінниці, в замку, відбудованому нещодавно Сірком, у Ніжині, Гадячі, Лоєві, Стародубі, Дебрянську, де несли охорону козаки полковника Михая Миклашевського і князя-воєводи Мещерського.

Вслід за цією новиною, як ще не прийшли до себе «чатці схронів», в окремих полках виявилися попідрізуваними тетиви на луках і сідельні попруги, а на самому Чортомлику, видно, ще пізньої осені були пробиті аж в шістдесяти трьох чайках і байдаках днища, лише тепер випадково виявлені помагачем обозного Василем Шевчиком, Сірковим однокашником. І те було ще не все! В Січі виявилися забитими тванню і землею цівки-дула п'яти мортир, двох аркебузів і шести фальконетів. Знатні і знакомиті старшини в Коші місця собі не знаходили, бо ж Січ незмінно стояла під чатою, та ще й якою...

Звичайно, отакі події на отакому обширі та в отаких розмірах, із отакими збитками при невиявлених злочинцях стали новим запалом і у полемічному багатті капулівських сходців, відсунувши натимчас горе, яке приніс Мусій Стохата в Домнину хату. Більшість січовиків, як запевняв усіх Гнат Турлюн, приписували те «самозванцеві» Виговському, але не змовляючись, і обидва приїжджі сотники, і Сірко, і гминні урядники, а найпаче Дмитро, думали інакше.

В їх свідомості ті злочинства поєдналися зі смертю Хмельницького, Лисовця, Гаркуші, Дороша та долями молодшого Нечая, Мужиловського і інших. Щодо чайок, байдаків і отих цівок, то в Сірка, а незалежно і в Дмитра, Гната і Лавра, те пов'язалося із Ходнею. Тутешні січовики не сказали Сіркові, що й рядові запорожці оте приписували дуці — Донському отаманові. Все це дещо міняло Сіркові плани, вірніше розладнувало їх, хоч і натимчас. Адже шкоди-збитки були не лише в поросі, поташеві, селітрі, не лише в попругах, тетивах, цівках та днищах, а й у тому, що це всюди вчинено непомітно, невловимо і майже одночасно. Адже для такої акції, як уявляв собі Сірко, потрібний був полк пролаз. В Січі він їх бачив між збіглими, в Києві — між Шереметьковими мздоїмцями, а ось в інших місцях — не бачив.

Знову полемізували в Домниній збірні, дискутували, але вже без Сірка, бо той із Гнатом і Лавріном поїхав до судді Ригора Квача і війта, а повернувся додому аж другого дня ранком уже без курінних-сотників. Ті, як виявилося, подалися на Січ по нагайній і невідкладній нужді, як пояснив Сірко вдома. За сніданком і по ньому згадували і отих приголомшливо-затаєних злодіїв, і діда Мусія Стохату та Настуню. Додатковим було і те, що не знаходили пояснення ще і вчинкові Сефер-Казі-бея.

А розгадка вчинку високого ординського мецената ходила поруч. Якось, повернувшись із Чигирина і таємно привізши в ридвані куплену там у шинкаря гарну, як ангеля, дівчинку-сироту, що звалася Фесею, Сефер-Казі-бей по кількох днях спочинку, вивчення нею звичаїв гарему, наказав головному євнухові привести надвечір нещасну до себе у покій. Як там уже з нею, незайманою і чистою, не було йому, немолодому, морочно та прикро, але таки допоміг Аллах дістати, крім сорому, і утіх та насолод.

Обмислюючи по всьому свої вовтузіння і абсолютну байдуж юного тіла, зляканого до стрясу й нетями, він, відпочиваючи, згадав, як Нечах-мурза, скориставшись його підказкою, дістав легко і дешево, через гяура-перепродувача, який з його, Сеферовим, паєм і при худобі виділив йому старого шкарбана-пастуха Мусу, приховавши дівчину, «як ранкове літнє сонце, як квітку троянди в росі, як весняний ранок у квітті!» — доносили йому дознавачі пізніше про Нечах-беєву бранку. «Тепер вона стала такою, що і в самого світлого хана чи й самого хондкара — бережи його Аллах!— такої немає! Кров з молоком! Повна пишності, палкості!» — казали.

Сефер-Казі-бей думав тоді, що красоти Нечахової баш-ханум перебільшені дознавачем, але, якось весною навідавши палац мурзи, переконався, побачивши: дознавач правду сказав, і був смертельно ображений. Побачив і загорівся похіттю і помстою. Хотів учинити щось із образником, але хан послав його, Сефер-Казі, до Чигирина і до Варшави, і бей на якийсь час відклав свої наміри, нічого не сказавши мурзі Нечахові.

«О Аллах керім! О Аллах керім! Отака жінка! Отака досконалість тіла! Ханша! Султанша! — вигукував він подумки, хоч знав, що вона вже є матір'ю чотирьох Нечахових дітей.— Така не те, що це ягня Фесь! Така горітиме, запалюючи й мене! Така розбудить і мертвого! Що за краса, Аллах! Оманила мене, зачарувала з першого погляду! Осатанила!..»

Білокоса, охаєна, в міру повна, напахчена парфумами, досвідчена в стосунках з чоловіком, вона відтоді будоражила беєву уяву, а по ночі із онімілою Фесею він ледь