Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

— Кривошапка — то ніби не він, а Данько, чи як ти мовиш?..

— Гунда, дядьку! Гунда! — підказав, гарячкуючи вже, Сірко.

— А, Гунда? То, може, й Гунда! Здається, так вона наказувала мені запам'ятати і комусь, як буде нагода, передати,— тер надбрів'я Стохата.

— А таки, мабуть, Гунда,— знову закліпав він у запаморочливості ріденькими і руденькими повіками.— Я затямив оте «шуряк», то ти вже даруй мені,— злякався гість Сіркових очей.— Там у Ханщині наших братів і сестер, а найпаче всілякої молоді тепер набагато більше, аніж самих ординців,— чи не надавав гість аж такої ваги «шурякові», чи хотів, не знаючи імені і прізвища перепродувача, поміняти розмову.— Одні покладають надію на козацькі визволи, інші живуть бездумно, як живеться, ба й подружилися деякі та пооселювалися там, маючи свої пристанища, а треті підволосеними так і є або припнутими ланцюгами до галер. Не вгадаєш, кому Бог що пошле, бо краще б когось із молодих бей звільнив, а не мене, вже старого і немічного, а воно, бачте, он як поталанило. А що зробиш, жити кожному хочеться,— ніби вибачався Мусій перед господарями.— Здибав я там одного дідугана,— повернувся Стохата до Дмитра,— з яким ми з-під Черкас ходили з Трясилом і Сулимою на Переяслав і на голову розбили золоту ровту Конецпольського...

— Дядьку Мусію,— не стримався Сірко, перервавши мову старого.— Чи ви упізнали б того христопродавця, мого шуряка, коли б він став отут перед вами?

— Та хто зна, отамане,— кліпав повіками Стохата.— Може, й пізнав би, але ж він постарів, та й як ти мені його покажеш і коли? Нездужаю я, і пам'яті катма, вся здірявіла, то чи здолаю дожити і пізнати?

— Може, Настуся ще щось говорила вам? — не даючи перепочинку гостеві, прискіпливо допитувався Сірко.

— Як тямлю, то ніби ні. Не було ж як їй говорити, бо я гнав худобу з мурзиними пастухами, а вона їхала обшнурована і прив'язана при людолові на коні.

— То ви так і не знаєте, де вона і що з нею? — втрутився нарешті й Дмитро, тримаючи руку на серці.— Ані-ні?! Та цитьте, ви! Чого розголосилися знову? Заважаєте ж! — нагримав на жінок.

— Чого не знаю, то як же скажу тобі, даруй на слові. Я тямлю, що ви всі хотіли б щось знати про неї,— повинявся старий.— Воно чи не в гарем, даруйте, він її, отаку слічну, взяв тоді...— шморгнув носом Стохата і притих.

— Просилася вечором перед тим, бідненька, на вечорниці,— заговорила, сьорбаючи носом, Ївга,— а я спершу не пускала: «Рано ще тобі гульками перейматися, дитино, але коли ти, кажу, отак просишся, то на яку дзигарову годину, щоб батько не знав, вискочи та й дома будь»,— затряслася в риданні Ївга.

— Відпускала-а-а і я її, як прибігала, бувало, до мене ніби вишивати-и-и,— ледь проказала у плачі Домна.— Ангельське-е ж дитя-а бу-ло-о. Поки погуляє часинку оту, то я їй щось вишию, щоб ти не здогадалася, Ївго, та не сварила. З Лавриком же Гуком вони любилися, як го-лу-би ті-і,— ридала.

— Лаврик же тепер, чувати, сотником! Лицар уже, а вирятувати сердешної нікому,— мов канчуком оперезала Сірка словами, знову розплакавшись...

— Великим гріхом є пролиті людьми кров і сльози за чужі гаразди, зиски, гешефти при вселюдському лихові, злигоднях, всіляких нендзах та ущемленнях, але ще більшим і непростимим є для христопродавці, що приніс нам у хату отаке горе,— заклинально сказав згодом Дмитро, ніби докоривши Сіркові.

— Еге ж, еге ж, істинно христопродавці,— ткнув себе в коліно пальцем і Стохата, як жінки переголосили. Сказав, сьорбнув у мовчанці, неквапом оглянув господарів, а найпаче Сірка, і, кректливо звівшись, пішов перевальцем до скрині, на якій лежали його кожушок, шапка та костур.— Нагрівся трохи, то пора і міру знати,— пробурмотів, із поміччю Сірка одягаючись.

— Виряджу вас, діду Мусію, і проведу додому,— кинувся і собі одягатися Сірко, ніби вже щось вирішивши для себе.

В путі обоє мовчали. Сірко думав над тим, чому Сефер-Казі-бей відпустив старого додому, і не знаходив пояснення.

Роздумували над тим і вдома до повернення Сірка і після.

— Невже бей мислив собі так,— по якійсь мовчанці виклав здогадку батько,— Стохата передасть нам, як і хто їх перепродав у ясир, ми оповістимо тобі, яко братові і чільнику, ти допитаєш шуряка і дізнаєшся, де сестра, а потім вирятуєш її...

— Чи бей зацікавлений у тім, щоб я рятував Настку?

— Воно-то так,— шарудів у постелі Дмитро,— але ж і відпровадити Мусія Сефер-Казі-бей мусів лише по якійсь загадковій причині, а не по доброті своїй. Отож, як собі хочеш, а в тому є щось загадкове, притаєне від нас. Рівно ж, як і відправка до Сибіру Силуяна Мужиловського царем, про яку повідав тобі Гомон. Все ж він був у покійного гетьмана довіреною особою...

Цю батькову здогадку Сірко не заперечував, але й версію про ставку бея на Настчине визволення відкидав геть.

Наспіх цього ранку вмивалися за звичаєм колючим снігом Сірко і його джура на морозі. Наспіх і снідали обидва. Архипко, сяк-так перехрестившись до ікон по сніданкові, побіг сідлати Сіркового Велеса і свого вороного Шайтана, а Сірко приторочив до джуриного сідла зоднобіч тобівку з пашнею, а здругобіч — шаньку з поданим матір'ю харчем. За хвилю козаки обоямо скочили у сідла, і Архипко прямо з копит, стрімголов понісся путівцем у бік Січі, а Сірко, постоявши якусь мить за ворітнею і випровадивши поглядом хлопця, понісся і собі скачем, у глиб села.