Артур Конан Дойль - Пригоди Шерлока Холмса. Том III

справах — докинув кілька зауважень, які свідчили, що він знає, про що саме велися розмови. Звідти нитка потяглася просто до мене. Ви навіть гадки не маєте, як це мені зашкодило. Куди й поділася лагідність наших господарів-англійців, далебі! Два роки знадобилося, щоб усе це вгамувати. Ось ви, вдаючи з себе спортсмена...

— Ні, ні, я нікого не вдаю. Вдавати — це щось штучне. А в мене все цілком природне. Я вроджений спортсмен. Я люблю спорт.

— Що ж, це лише на користь вашій праці. Ви плаваєте на яхтах, полюєте, граєте в поло, в будь-які ігри, ваш четверик коней бере призи в Олімпії. Я навіть чув, що ви боксуєте з молодими офіцерами. А які результати? Ніхто не сприймає вас серйозно. Ви «старий добрий спортсмен», «гарний, як на німця, чолов’яга», випивайло, завсідник нічних клубів, безжурний і веселий молодик. І водночас цей ваш затишний сільський будиночок — джерело половини всіх нещасть Англії, а хазяїн-спортсмен — найспритніший таємний агент у Європі. Ви геній, любий мій фон Борку, геній!

— Ви лестите мені, бароне. Хоч я справді можу сказати, що недаремно провів чотири роки в цій країні. Я ніколи не показував вам своєї маленької скарбниці? Може, зайдімо ненадовго до будинку?

Двері кабінету виходили на самісіньку терасу. Фон Борк штовхнув їх, пройшов уперед і клацнув електричним вимикачем. Потім зачинив двері за солідною постаттю барона, що йшов слідом, і обережно затулив ґратчасте вікно важкою портьєрою. Лише після того він повернув до гостя своє засмагле, з орлиними рисами обличчя.

— Частину моїх паперів уже відіслано, — мовив він. — Найменш важливі взяла з собою дружина, коли виїжджала вчора зі слугами до Флісинґена. Сподіваюся, що охорону всього іншого візьме на себе посольство.

— Ваше ім’я вже занесено до реєстру особового складу. Все пройде якнайлегше, без жодних труднощів ані щодо вас, ані щодо ваших речей. Звичайно, нам, можливо, й не треба буде виїжджати, якщо Англія залишить Францію на її власний розсуд. Нам достеменно відомо, що ніякого договору між ними немає.

— А Бельгія?

— З Бельгією так само.

Фон Борк хитнув головою:

— Навряд. Із нею договір, безперечно, є. Такої ганьби вони довіку не здихаються.

— В усякому разі, ми матимемо короткий перепочинок.

— Але честь країни...

— Любий мій сер, ми живемо в практичну добу. Честь — поняття середньовічне. До того ж, Англія ще не готова. Це незбагненна річ, але навіть збільшення нашого військового податку до п’ятдесяти мільйонів, мета якого так само зрозуміла, ніби ми оголосили про це на першій сторінці «Таймса», не пробудило цих людей від їхньої дрімоти. Вряди-годи про це хтось запитує. Мій обов’язок — відповідати на ці питання. Вряди-годи спалахує невдоволення. Мій обов’язок — заспокоювати їх. Але щодо найголовнішого — запасів спорядження, заходів проти нападу підводних човнів, виробництва вибухових речовин, — тут ще немає готовності. То як же Англія може вступити в гру, а надто тепер, коли ми заварили таку пекельну кашу з громадянської війни в Ірландії, коли фурії-суфражистки[66] розбивають вікна, та й узагалі діється бозна-що, щоб привернути її увагу до внутрішніх справ?

— Вона мусить подумати про своє майбутнє.

— Це вже інша річ. Гадаю, ми маємо власні, цілком певні наміри щодо майбутнього Англії; ваші відомості будуть украй потрібні нам. Нехай містер Джон Буль[67] вибирає — або сьогодні, або завтра. Хоче, щоб це було сьогодні, — ми готові. Хоче, щоб завтра, — тим паче будемо готові. Як на мене, то з їхнього боку розумніше битися вкупі, ніж самим, але це вже їхня справа. Цей тиждень має вирішити їхню долю. Але ви казали щось про папери. — Він сів у крісло під електричною лампою, що осявала його широку лису голову, й безжурно запихкотів сигарою.

В іншому кінці просторої, обшитої дубовими панелями й заставленої книжковими полицями кімнати висіла штора. Коли її відсунули, з’явився великий, оздоблений міддю сейф. Фон Борк зняв з годинникового ланцюжка невеличкий ключик і після довгого чаклування над замком відімкнув важкі дверцята.

— Дивіться-но! — мовив він, відступивши вбік і змахнувши рукою.

Світло лампи падало на відчинений сейф, і секретар посольства зацікавлено розглядав його численні відділення. На кожному була табличка. Ковзаючи по них поглядом, він читав: «Броди», «Охорона портів», «Аероплани», «Ірландія», «Єгипет», «Портсмутські укріплення», «Ла-Манш», «Розайт»[68] і ще багато іншого. Кожне відділення було заповнене паперами та кресленнями.

— Чудово! — промовив секретар. Відклавши сигару, він м’яко заплескав у пухкі долоні.

— І все це за чотири роки, бароне. Непогано для сільського випивайла та мисливця. Але діаманта, що увінчає мою колекцію, ще немає, хоча для нього вже готова оправа. — Він показав на відділення з написом «Військово-морські сигнали».

— Але ж тут уже досить солідне досьє.

— Застаріло. Нікчемні папірці. Адміралтейство якимось чином довідалося, здійняли тривогу, і всі коди було змінено. Ото був удар, бароне, — найгірший за всю мою кампанію. Але завдяки моїй чековій книжці та добрязі Олтемонтові все буде гаразд ще цього вечора.

Барон з вигуком розчарування позирнув на годинник:

— Ні, я справді більше не можу чекати. Уявіть собі, як зараз усе вирує на Карлтон-Терас[69], — кожен з нас повинен бути на своєму посту. Я сподівався принести туди новини про вашу останню здобич. Хіба Олтемонт не сказав, коли прийде?

Фон Борк підсунув йому телеграму.

«Буду неодмінно. Увечері привезу нові свічки запалювання.

Олтемонт».

— Свічки запалювання?

— Він вдає з себе механіка, а в мене тут цілий гараж. У нашому коді все позначено назвами запасних частин автомобіля. Коли він пише про радіатор, то йдеться про лінійний корабель, а помпа для мастила — це крейсер, і таке інше. Свічки запалювання — це військово-морські сигнали.

— Відіслано з Портсмута опівдні, — мовив секретар, оглянувши телеграму. — До речі, скільки ви йому платите?

— П’ятсот фунтів дам лише за цю роботу. А ще, звичайно, він дістає постійну платню.

— Добре гребе. Ці зрадники вітчизни приносять користь, але я пошкодував би таких грошей.

— На Олтемонта грошей не жаль. Він чудово працює. Нехай я забагато плачу йому, але він постачає «добрий крам», як сам каже. До того ж він не зрадник. Я певен, що наш найвойовничіший юнкер у своєму ставленні до Англії — просто ніжний голубок поряд із цим розлюченим американським ірландцем.

— Он як! Американським ірландцем?

— Якби ви