Julia Shperova - Тифон, Julia Shperova

Генрі кинув на помічницю сердитий погляд:

- Тебе не спитали, - а потім знову звернувся до Біллі:

- Я просив тебе про допомогу, - Генрі підійшов ближче до дівчини, його очі напружено слідкували за кожним її рухом, але в голосі звучало більше турботи, ніж злості. - Але не ціною твого життя. В нас обмаль часу, і я не хочу марнувати його на сперечання. Тож давай так: ти погодишся почекати тут і продовжиш перекладати. А ми скоро повернемося, і ти нам все розкажеш.

Генрі глянув на неї з надією, намагаючись придушити внутрішнє бажання стерти її спогади і відправити дівчину додому. Біллі відкрила рота, але не встигла відповісти - Мартін Лютом ступив вперед, перетинаючи невидиму лінію навколо них.

- Генрі, я розумію твої почуття. Але зараз тобі треба взяти себе в руки. Дівчина піде з нами. Разом безпечніше. До того ж, ці знання можуть знадобитися раніше, ніж ми думаємо.

Генрі Гемптон похмуро відвернувся, щось тихо шепочучи, настільки тихо, що лише Лютом і Алессандра змогли почути. Лютом уважно вислухав його, не виказуючи жодних емоцій, а потім мовчки кивнув.

- Згода, - спокійно відповів горгул.

Біллі полегшено видихнула і потягнулася за телефоном, але не встигла зробити й кроку, як Лютом простягнув руку. Дівчина без зайвих слів віддала йому пристрій, з цікавістю спостерігаючи, як за його спиною з’являються величезні крила, немов виростаючи з порожнечі. Вона округлила очі від шоку й затамувала подих.

- Дихай, - нагадав Генрі тим самим сердитим тоном, не зводячи погляду з Лютом. Дівчина хотіла щось спитати, але тільки вкотре зашарілася і мовчки закусила губи. Генрі подумки застогнав, але не встиг нічого спитати. Мартін Лютом якраз закінчив фотографувати наскельні малюнки й повернув телефон Біллі. Вона взяла його, а потім не стримала коротке вдячне слово:

- Дякую, сер.

- Ти справді добре з цим пораєшся, - похвалив її Лютом і, не зволікаючи, віддав команду:

- Всі на вихід. Лерою, веди.

Вони рушили темним коридором, що то піднімався, то опускався. Подекуди підлогу затопила вода, а в одному місці прохід був настільки високим, що самотужки його було не подолати. Перевертні та вампіри легко перестрибнули перешкоду, допомагаючи іншим, а горгули піднімали тих, хто залишився позаду.

Біллі з острахом спостерігала, як крилаті істоти уносять людей у темряву, але, зібравшись із духом, звернулася до рудоволосої жінки, яка здавалася їй найменш небезпечною. Можливо, через те, що високий темноволосий хлопець назвав її мамою.

- Ви допоможете мені? - обережно запитала вона.

- Звичайно, - лагідно посміхнулася Ліліт, дивлячись на неї майже по-материнськи. Вона м’яко обійняла Біллі, показуючи, куди краще поставити ноги для безпечного підйому.

- Я зіпсую вам взуття, - пробурмотіла Біллі, поглянувши вниз.

- В мене його багато, не переймайся, - засміялася Ліліт. - До речі, можеш звати мене просто Ліліт.

- Дуже приємно, Ліліт, - невпевнено усміхнулася Біллі.

- Навзаєм, Біллі.

- У вас завжди так? - спробувала відволіктися дівчина, коли вони здійнялися в повітря.

- Зазвичай трохи тихіше, - зізналася Ліліт з усмішкою.

Коли вони нарешті вийшли на поверхню, Біллі почала переглядати фотографії, не відриваючись від телефону. Над степом зависла ніч, і сріблясте світло місяця розливалося по горизонту. Вдалині, на заході, виднілося містечко, але їхній шлях лежав на північ, туди, де чорним силуетом вимальовувалася скеля.

Біллі була по вуха занурена в текст і навіть не помічала краєвидів, що відкривалися перед ними. Втім, усі інші теж не звертали уваги - вони уважно слухали її слова, що виривалися на волю ледь зрозумілим потоком.

- Тут говориться про матір світу Тіней… чи Темряви. Це чи то її історія, чи застереження. Її схопили всі боги одразу, знекровили й вилили її кров у води океану. А тіло заховали під землею… А тут що? - вона нахмурилася, гортаючи далі.

- Тут щось про сотню облич… - пробурмотіла вона. - Столикий завжди поруч із нею, її брат і чоловік, що дивно… У час, коли впадуть зірки… або в рік, коли впадуть зірки, діти знайдуть матір, сестра повернеться до брата, а жінка - до чоловіка. Щось загадкове. Ви розумієте, про що це?

- Думаю, так, - нарешті подала голос Шарлотта.

- У хімер є якась окрема мати? - поцікавився Халден, кидаючи зацікавлений погляд на Шарлотту.

- У першої хімери так, була мати, - відповіла та. Вона виглядала напрочуд спокійною, хоча й зібраною. Лише темрява в очах видавала в ній створіння світу Тіней. Жодним іншим чином вона не видала власних почуттів чи думок. - Мати всіх створінь світу Тіней. Її звали Дракайна. То ось що вони задумали - повернути її. Я знаю цю легенду. І, мабуть, Джеймс їм потрібен якимось чином… бо він теж хімера. Перша дитина Дракайни та її чоловіка - Тифоейдиса… або Тифона.

- Вони вбивали перших дітей не просто так. Арій і його люди знали, що роблять, - промовив Мартін, його голос набув крижаного відтінку, змушуючи всіх завмерти.

Хейз на мить заплющив очі, провівши долонями по обличчю, ніби намагався знайти хоч краплю спокою серед хаосу.