Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

Він надягнув капелюх на голову та попрямував до арки разом

із Голденом. За їхніми спинами лишалися гучні голоси, крики, вологе хлюпання, коли одних людей жорстко нудило на інших.

Очищувачі відмовляли, і повітря сповнилося глибоким та

в’язким кислим смородом, неначе від бульйону зі старої

яловичини. Міллеру здавалося, ніби в черевику муляє

камінчик — але він не сумнівався, що побачить на тому місці, якщо подивиться, лише червону плямку на пошкодженій шкірі.

Ніхто не стріляв у них. Не наказував зупинитися.

Під аркою Міллер відвів Голдена до стіни й визирнув з-за рогу

в тунель до порту. Лише чверть секунди знадобилося, щоби

стало зрозуміло: довгий широкий прохід — порожній. Найманці

зробили свою справу й полишали Ерос напризволяще. Вікно

відчинилося. Шлях вільний.

«Останній шанс», — подумав Міллер. І це означало останній

шанс не тільки вижити, а й померти.

— Міллере?

— Так. Усе чисто. Ходімо. Поки не підтягнулися всі решта.

Розділ тридцять перший. Голден

Щось булькало у Голдена в нутрощах. Не звертаючи на це

уваги, він прикипів поглядом до Міллерової спини.

Довготелесий детектив мчав тунелем у бік порту, час од часу

зупиняючись на перехрестях, аби перевірити, чи не причаїлася

за рогом халепа. Міллер перетворився на машину. Голденові

залишалося тільки не від ставати.

Відстань до найманців, які прямували геть від виходу

з казино, — не змінювалася. Коли вони йшли — йшов Міллер.

Коли сповільнювали ходу — Міллер також сповільнювався.

Найманці розчищали дорогу до порту перед собою, але напевно

стрілятимуть у будь-кого, хто занадто наблизиться ззаду. Вони

застрелили вже двох цивільних, які опинилися на їхньому

шляху. Обидва цивільних блювали брунатним слизом. «Звідки

збіса ці зомбі взялися тут так швидко?» — промайнула думка

в Голденовій голові.

— Звідки збіса ці зомбі взялися тут так швидко? — він

спрямував це запитання у спину Міллера.

Детектив невпевнено повів лівою рукою — у правій стискав

пістолет.

— Навряд чи вони набрали з Джулі тієї гидоти достатньо, щоб

заразити всю станцію, — кинув він через плече, не

сповільнюючись. — Напевно, була перша хвиля. Інфікували, аби

викачати з них слиз на всі бункери.

Схоже на правду. А якщо контрольований етап експерименту

йде шкереберть, то інфікованих можна випустити на станцію.

Поки люди збагнуть, що до чого, половина вже підхопить

заразу. Далі — питання часу.

Вони затрималися поблизу перехрестя тунелів — ватажок

групи найманців зупинився за сто метрів попереду й більше

хвилини розмовляв по рації. Голден іще віддихувався й хапав

ротом повітря, коли найманці знову рушили, а Міллер жестом

покликав за ними. Звідки в цьому худющому поясанинові такі

запаси енергії?

Детектив зупинився. Вираз його обличчя не змінився.

— Вони сперечаються.

— Що?

— Командир групи і частина людей, — пояснив Міллер. —

Сперечаються щодо чогось.

— І? — запитав Голден, викашлюючи у долоню щось мокре.

Витер руку об штанину, не дивлячись — боявся побачити кров.

«Будь ласка, тільки не кров».

Міллер знову зробив непевний рух рукою.

— Можливо, не всі грають за одну команду.

Група найманців звернула у ще один тунель, і Міллер

прямував за ними, тягнучи за собою Голдена. Вони вже вийшли

на зовнішній рівень, заповнений складськими приміщеннями, станціями дозаправки та ремонтними доками. І за найкращих

часів тут нечасто можна зустріти пішоходів. Тепер їхні кроки

відлунювали від стін тунелю, наче в мавзолеї. Найманці

попереду знову зникли за поворотом, і перш ніж Міллер та

Голден устигли дістатися перехрестя, збоку виникла самотня

постать.

Зброї в перехожого не було видно, тож Міллер сповільнив

крок, завів руку за спину і квапливо відчепив Голденові пальці зі

свого пояса. Вивільнившись, він виставив ліву руку вперед

у типовому поліційному жесті.

— Пане, в цих місцях небезпечно гуляти, — сказав.

Перехожий тепер був за п’ятнадцять метрів від них

і наближався ривками. Мав