Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

муляла в підсвідомості. Бандитів із Церери з їхнім краденим

спорядженням приносять у жертву. Але це не означало, що

жертвують усіма. Він нахилився вперед.

Арку до тунелю в бік порту ще охороняли. Найманці у бойовій

формації, зброя напоготові. Вони не панікували — якщо вже на

те пішло, вони мали навіть зосередженіший вигляд, аніж

раніше. Міллер побачив, як охоронець із додатковою нашивкою

на обладунку, який стояв за спинами інших, щось гаркнув

у мікрофон.

Міллер уже облишив надію. Він думав, що розіграв усі карти, аж тут надія ґвалтовно піднялася з домовини.

— Уставай, — наказав він Голдену.

— Що?

— Уставай. Вони відступатимуть.

— Хто?

Міллер кивнув на найманців.

— Вони знали. Подивися на них. Не злякані. Не збентежені.

Вони на це чекали.

— І гадаєш, вони відступатимуть?

— Затримуватися точно не будуть. Уставай.

Наче підкоряючись власному наказові, Міллер зі стогоном

і кректанням звівся на ноги. Ноги та спина немилосердно

боліли. У легенях не припиняло клацати. Живіт тихо

й вигадливо забурчав — в інших обставинах це було би

приводом непокоїтися. Ступивши кілька кроків, зміг оцінити, як

далеко зайшла променева хвороба — вся шкіра на його тілі ще

не боліла, але її м’яко підпікало, як у той короткий проміжок

між серйозним опіком і пухирем, що скоро вискочить на

пошкодженому місці. Якщо він виживе, то ще настраждається

від цього.

Якщо він виживе, то від усього настраждається.

Його смертне я тягнуло донизу. Скинути зі себе тягар, відчути

полегкість, відпочити — здавалося, що він утратив щось

дорогоцінне. Поки діловита, аналітична свідомість не вмовкала, тягнучи, тягнучи, тягнучи Міллера вперед, безсиле та

ушкоджене ядро душі вмовляло його зробити паузу, присісти, відпустити усі проблеми.

— Куди ми йдемо? — запитав Голден. Він уже також звівся на

ноги. У його лівому оці полускалися капіляри й білок став

червоним, наче шматок сирого м’яса.

«Куди ми йдемо?» — відлунювало смертне я Міллера.

— Вони відступають, — сказав Міллер, відповідаючи на перше

запитання. — Ми за ними. Тримаємося віддалік, щоб нікому

з них не спало на думку нас пристрелити.

— Чи не будуть усі так робити? Ну, тобто, щойно ті солдати

підуть, усі бігтимуть у порт, ні?

— Напевно, — погодився Міллер. — Тож спробуймо

випередити цю навалу. Поглянь. Уже.

Нічого особливо не змінилося — тільки найманці стояли вже

трохи інакше, ніби змістився їхній колективний центр маси.

Міллер закашлявся. Було болючіше, ніж він очікував.

«Куди ми йдемо? — голос смертного я лунав дедалі

наполегливіше. — До відповіді? До справедливості? До ще

однієї нагоди отримати удар під дих від усесвіту? Що там, у тій арці є такого, чого б ми не знайшли в дулі нашого

пістолета? Є швидший, чесніший і менш болючий спосіб».

Капітан найманців неквапливо відступив на крок і попрямував

углиб тунелю, поки не зник із поля зору. На тому місці постала

Джулі Мао, яка проводжала капітана поглядом. А тоді

обернулася до Міллера і жестом поманила до себе.

— Ще рано, — сказав він.

— А коли? — несподівано для Міллера озвався Голден. Видіння

Джулі блимнуло і зникло, й Міллер повернувся у реальний світ.

— Незабаром.

Треба попередити Голдена. Так буде чесно. Найменше, що ти

можеш зробити, коли їде дах — учинити люб’язність

і повідомити про це напарникові. Міллер прокашлявся. Це

також було боляче.

«Здається, у мене почалися галюцинації та думки про

самогубство. Можливо, тобі доведеться мене пристрелити».

Голден зиркнув на нього. Ігрові автомати пачінко осяяли їх

синьо-зеленим і голосно зайшлися штучним захватом.

— Що? — запитав Голден.

— Та пусте. Збираюся зі силами.

За їхніми спинами заволала жінка. Озирнувшись через плече, Міллер побачив, як вона, уже вкрита шаром брунатного слизу, відштовхує від себе зомбі-блювака. Найманці в арці тихо

знялися з місця і почали відступати вглиб.

— Ходімо, — покликав Міллер.