Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

Але якщо натовп, ну, тобто великий натовп, ціле юрмище

спробує...

— Напевно, — погодився Міллер.

У його грудях якось дивно клацнуло — хвилину тому такого ще

не було. Він повільно глибоко вдихнув, і клацання прозвучало

знову. Відчув щось у лівій легені.

— Принаймні Наомі втекла, — сказав Голден.

— Так, це добре.

— Вона неймовірна. Ніколи не наражатиме Еймоса й Алекса на

небезпеку, якщо цього можна уникнути. Ну, ще вона серйозна.

Професійна. Сильна, еге ж? Та що там, вона справді... вона...

— Гарненька, — підказав Міллер. — Пишне волосся. Очі.

— Ні, я не те мав на увазі.

— Ти не вважаєш її вродливою?

— Вона помічниця капітана. З нею, ну...

— Не можна.

Голден зітхнув.

— Але вона справді втекла, як думаєш? — перепитав.

— Майже напевно.

І знову мовчанка. Один із регбістів закашлявся, встав

і пошкутильгав до казино, залишаючи кривавий слід із дірки

в ребрах. Бганґра поступилася місцем міксу афропоп-мелодій; низький пристрасний голос співав невідомими Міллеру мовами.

— Вона чекатиме на нас, — знову подав голос Голден. — Тобі не

здається, що вона на нас чекатиме?

— Майже напевно, — відповіло смертне я Міллера, якому було

байдуже на брехню.

Міллер якийсь час поміркував над цим, а тоді повернув

обличчя знову до Голдена:

— Послухай, тут така штука... Я зараз не в найкращій формі.

— Гаразд.

— Ага.

Яскраво-помаранчеві лампи над зачиненими станціями метро

перемкнулися на зелений. Міллер сів рівно. Спина була

липкою — та це, напевно, лише піт. Інші також помітили зміну.

Увага натовпу, як вода у бочці, поступово перетікала від корка, що створювали найманці на дорозі до порту, до матово-сталевих

дверей станції метро.

Двері відчинилися, і з’явилися перші зомбі. Чоловіки та жінки

зі скляними очима й задерев’янілими м’язами вийшли, спотикаючись, із вагонів метро. Навчаючись на Церері, Міллер

дивився документалку про геморагічну гарячку. Рухи жертв

були такі самі — бездумні, машинальні, хаотичні. Як у скажених

собак, чий мозок уже знищила хвороба.

— Ну що, — Міллер поклав руку на Голденове плече, —

нарешті починається.

Старший чоловік у лікарняному халаті з нашивкою служби

порятунку підійшов до безладного натовпу новоприбулих. Він

водив руками перед собою, немов сподівався зупинити їх лише

силою волі. Найближчий зомбі втупився в нього пустим

поглядом і виблював струмінь дуже знайомого брунатного

слизу.

— Поглянь, — сказав Голден.

— Бачу.

— Ні, ти поглянь!

Станції метро по всьому рівню казино розблоковувалися. Двері

відчинялися. Людський потік коливався, то поспішаючи до

вагонів і марної обіцянки порятунку — то втікаючи подалі від

мертв’яків, котрі з тих вагонів виходили.

— Зомбаки-блюваки, — похмуро сказав Міллер.

— Із радіаційних бункерів, — кивнув Голден. — Та штука, той

організм. Живиться радіацією, еге ж? Саме тому та твоя, як її, психувала щодо лампочок і скафандра.

— Її звати Джулі. І так. Інкубатори були саме для цього. А тут

ми... — Міллер зітхнув і подумав про те, щоби підвестися. — Що

ж. Мабуть, помремо не від радіації.

— Чому б їм просто ту штуку не закачати у вентиляцію?

— Анаеробний організм, пам’ятаєш? — нагадав Міллер. —

Кисень їх убиває.

Лікар-рятувальник — попри те, що сам був укритий

блювотою — все ще намагався лікувати зомбі, наче вони були

пацієнтами. Наче вони ще були людьми. Патьоки брунатного

слизу вкривали людей, одяг, стіни. Двері станцій метро знову

відчинилися, й Міллер побачив, як кілька людей забігли

у порожній вагон, увесь брунатний усередині. Натовп вирував, не знаючи, що робити, — колективний розум не витримав

напруги.

Один із копів вискочив і став поливати зомбі автоматними

чергами. Ті падали, з наскрізних ран зміїлися тонкі чорні

волокна. Міллер захихотів ще до того, як до нього дійшла

причина сміху. Голден спантеличено поглянув на нього.

— Вони не знали, — пояснив Міллер. — Оті крутелики

в поліційному спорядженні? Їх не заберуть звідси. М’ясо для

машини, як усі ми.

Голден задоволено мугикнув. Міллер