Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

розгортаючи

темні

пелюстки.

Це

було

полегшення,

розслаблення, довгий видих після десятиліть стримування.

Він зруйнований — але це не страшно, бо він помирає.

— Гей, — покликав його Голден гучніше, ніж того очікував

Міллер.

— Що?

— Ти дивився в дитинстві «Міська і Мариську»?

Міллер напружився, згадуючи.

— Дитячий мультик?

— Той, де п’ять динозавренят і лиходій у великому рожевому

капелюсі, — нагадав Голден, а тоді заходився виспівувати

легковажний липкий мотив.

Міллер заплющив очі й заходився підспівувати. Колись ця

музика мала слова. Тепер то були лише злети й падіння мелодії, переливи вгору і вниз у мажорному ладі, де кожен дисонанс

знаходив розв’язання в наступній ноті.

— Схоже, що дивився, — кивнув Міллер, доспівавши.

— Я так любив цей мультик. Востаннє бачив його, здається, коли мені було вісім чи дев’ять... Цікаво, що ми пам’ятаємо такі

штуки.

— Ага, — погодився Міллер. А тоді закашлявся, відвернувся

і сплюнув убік щось червоне. — Як ти почуваєшся?

— Здається, нормально... — подумавши якусь мить, Голден

додав: — Поки не намагаюся підвестися.

— Нудить?

— Так, трохи.

— Мене також.

— Що ж це таке? — запитав Голден. — Ну, тобто, що це все

означає? Нащо вони це роблять?

Закономірне запитання. Знищити Ерос — як і будь-яку станцію

в Поясі — було нескладно. Студент-першокурсник зі знанням

орбітальної механіки здатен знайти спосіб запустити у станцію

каменюку достатньої величини і на достатній швидкості, аби

розколоти її на частини. Доклавши набагато менше зусиль, у «Протогені» могли саботувати систему вентиляції, або

запустити в неї отруту, або зробити що завгодно. Це не вбивство.

То навіть не геноцид.

А ще була вся ця апаратура для спостереження. Камери, станції

зв’язку, датчики для аналізу води і повітря. Було лише два

пояснення: або божевільні маніяки з «Протогену» отримували

збочене задоволення від споглядання смертей, або...

— Вони самі не знають, — припустив Міллер.

— Що?

Він розвернувся до Голдена. За кермом був перший Міллер —

детектив, оптиміст, розслідувач таємниць. Його смертне я не

опиралося — чого б це? Воно нічому не опиралося. Міллер

підняв палець, наче читав лекцію новобранцеві.

— Вони самі не знають, нащо це роблять... Чи, радше, не

знають, що має статися. Організували це навіть не як місце

тортур. Вони див ляться за всім — водою, повітрям... Це чаша

Петрі. Вони не знають, на що спроможна та штука, яка вбила

Джулі, але планують дізнатися.

Голден спохмурнів.

— У них що, нема лабораторій? Випробувати спершу на

тваринах абощо. Трохи занадто, як на експеримент.

— Можливо, вони хотіли більший масштаб дослідження. Або

їм цікаві не люди — їм цікаво, що відбудеться зі станцією.

— Звучить дуже обнадійливо, — сказав Голден.

Уявна Міллерова Джулі Мао відкинула пасмо волосся з очей.

Зосереджена, задумлива, зацікавлена, стурбована. Треба, щоби

знайшовся сенс усього цього. Як у задачі з орбітальної механіки, де кожна петля і парабола здаються випадковими, але якоїсь

миті всі змінні стають на своє місце. І непояснюване стає

неминучим. Джулі йому всміхалася. Джулі, якою вона була

раніше. Якою він її уявляв раніше. Той Міллер, який не здався

перед обличчям смерті, усміхнувся у відповідь. А тоді вона

зникла — і мозок перемкнувся на дзенькання автоматів пачінко

та диявольске ревище натовпу.

Нова спроба: два десятки чоловіків пригнулися, наче регбісти

перед сутичкою, і стрімголов помчали на найманців, які

охороняли прохід до порту. Автоматники скосили їх усіх.

— Якби ж зібрати достатньо людей, — сказав Голден, щойно

замовкли автомати, — то можна було б прорватися. Усіх нас

вони не розстріляють.

— Саме для цього там ходять патрулі, — пояснив Міллер. —

Аби ніхто не зібрався в достатньо велику силу. Перемішують

казанок.

—