Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

— Хочеш щось написати? — питає, зацікавлено глянувши мені в очі, а я лише морщу брови. Вогневик підводиться, допоки обережно приймаю сидяче положення, спираючись на долоні, й передає мені олівець з аркушем. Сьогодні Хейг вдягнув поверх сорочки полум’яну жилетку з гербом.

Роблю кілька порухів і передаю послання назад.

ІДИ ДО БІСА!!!!!!!

Хлопець хутко бере стілець і занадто різко підсуває його до мого ліжка. Суплюся, оскільки це заблизько.

— Послухай, — починає він, намагаючись упіймати мій погляд, чого я вперто уникаю, зводячи брови. — Є правила. Є закони. Те, що усім, навіть мені, Дінаро, заборонено. Але твоя образа невиправдана. Я… я на неї не заслужив, бо я не міг тобі сказати про це. Не тому, що ти не питала, ні. Я… Рейлі завжди було важко покидати власні домівки. Це історична подія, якій сотні та тисячі років. Раз на рік до нас привозять гурт приблизно з двісті рейлі, і це справді важко. Тому декілька десятиліть тому тодішнє правління вирішило, що краще буде сховати від них частину правди, запевнити, що батьки пам’ятають про вас, люблять і вірять у щасливе життя своїх дітей.

Я криво усміхаюся.

— З одного боку це жорстоко, але з іншого непогано. Так рейлі швидше пристосовуються до нового життя, вливаються у колектив і так далі. Але суть в тому, що ми не можемо вам цього сказати. Це… закляття. Я назвав би це якось так. Язик не повертається. Якщо спробуєш комусь про це розповісти, то нічого не вийде. Навіть написати, натякнути. Навіть ти, Дінаро, не можеш розповісти про це комусь, хто ще не довідався правди. Я кажу тобі це тільки тому, що твій мозок самостійно дійшов цього висновку, завдяки втечі. Навіть Асмодей не може цього сказати. І написати. Розумієш? Ніхто не може.

Мої очі набираються болем, і все всередині стискається. Що це за ідіотське закляття!? Що це за прокляття рейлі? Люци перебирає власні пальці, грається з каблучкою, вивчаючи її, і я вчуваю, як його серце стискається разом із моїм. Він не винен.

— Зараз намагаються провести електрику в деякі особливі приміщення Терри. Типу бібліотек. Я бачив, як везли лампочки. Має бути цікаво…

Я відвертаю голову, бажаючи вилаятися.

— Можливо… — Люци совається на стільці, і мені хочеться обійняти його. — Нам… краще поговорити про ту жалюгідну ніч? Чи вона справді була просто грою перед втечею? Ти настільки жорстока, що отак помстилася мені за щось? Можна поцікавитися за що саме? Я не нападаю, але мені цікаво.

Я заперечно хитаю головою.

— Мені піти?

Завмираю.

О Святий Духу.

Я переводжу очі на стіл, на якому лежить кілька речей. Букет із п’яти квіточок. Білі-білі, з гострими листочками. Вони накладаються одне на одного в кілька шарів, а серединка насичена рожевими відтінками. Зараз не сезон зілей і, певно, вони дорогі. А з-поміж цих квітів я помічаю кілька гілочок з террськими кришталевими сльозами. Круглі пелюстки — прозорі, наче вода, в якій можна побачити своє кохання по частинках.

Також тут невелика фотографія мене та Люциліана на Дні Терри під час балу. Я хочу потримати її та роздивитися кожну частинку. Поруч лежить проарія та блокнот з прощальними словами.

— Подивися на мене, Діно.

Я заводжу очі до стелі, тяжко зітхаючи, а тоді знову обертаю голову до Люци. Мені спокійно, коли зустрічаюся з ним поглядами. Я така агресивна та нестабільна через перепади сили, але коли він поруч, не хочу кричати та змагатися. Жадаю простого спокійного життя. От чого я прагну.

— Я можу піти. Якщо між нами нічого немає, то я просто піду. Квітки та світлину можу лишити, а сам піду. Добре?