Вільям Фолкнер - Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер

думку, і я швидше рвонувся лиш тому, що був легший. Нед зупинив нас, він прочитав наші думки:

— Нема там на що дивитися. Він уже був тут і забрав його.

Бун застиг, піднісши ногу, і зиркнув на мене, обох нас пойняв жах неймовіри, а я помацав кишеню. Ключ і досі лежав там.

— Пхе, — сказав Нед. — Цього йому й не треба. Він мастак у цім ділі. Він твердив, що вміє сягнути рукою поза тим замком і завести мотор іззаду. І так і зробив. Я теж не вірив, поки не побачив. Це йому було заіграшки. Він навіть докинув і повіддя до коня…

Ми — Бун і я — не побігли, але пішли, хоч досить швидко, до парадних дверей, міс Реба й міс Коррі подалися за нами. Машини не було. Власне, тільки тепер я усвідомив, що міс Реба й міс Коррі присутні тут і що жодна з них і півсловом не обізвалася, — бо ж і не дивно, така подія, — вони лише стежили й прислухалися, не пропускаючи ані словечка, але самі не озивалися зовсім, наче належали до іншого, осібного товариства чи різновиду, аніж Бун, і я, і Нед, і дідусів автомобіль, і кінь (хоч би чий він там був), і ми й наші вчинки ніяк їх не обходили, а тільки потішали. І я пригадав собі, що точнісінько так ото, бувало, мама приглядалася до мене й моїх братів та сусідських хлопців, які з нами гуляли, не пропускаючи нічого, цілком зосереджена й певна, а при тім така прихильна, променяста й добра, хоча й відсторонена аж до моменту, коли треба було усунути кістку незгоди, а то й затамувати пролляту кров.

Ми повернулися до кухні, де залишили Неда й Мінні. На порозі ще донеслося до нас Недове:

— …Ти за гроші кажеш, любонько, — я маю їх, а можу й більше дістати. Хай-но тільки влаштую цього коня та підгодую, тоді ми заходимося з тобою, щоб цей зуб зблиснув на чомусь такому, що його варте, як от шмат добрячої риби або ж свинини, коли тобі свинина краще смакує…

— Гаразд уже, — урвав його Бун. — Іди забирай свого коня. Де живе цей чоловік?

— Який чоловік? — запитав Нед. — Чого ви хочете від нього?

— Забрати назад хазяїнів автомобіль. А тоді я подивлюсь, чи тебе тут запроторити у в’язницю, чи нехай там, у Джефферсоні, хазяїн з тобою побавиться.

— Чого ви хоч на хвильку не примовкнете й не вислухаєте мене? — сказав Нед. — Авжеж, я знаю, де цей чоловік живе, — хіба ж я не виторгував у нього допіру коня? Але дайте йому спокій, він нам ще не потрібен. Ми його потребуватимем аж по перегонах. Бо ж ми дістали не самого коня — він нам і кінські перегони докинув. Один чоловік у Посемі[38] має коня, що тільки й жде нагоди позмагатися з нашим, скоро ми туди прибудемо. Якщо ви, панії, не знаєте, де Посем, так це там, куди доходить залізниця від Джефферсона й де пересідати на мемфіський поїзд, — звісно, якщо ви не їдете автомобілем, як оце ми…

— Гаразд, — мовив Бун. — Той чоловік у Посемі…

— О, — перебила його міс Реба — це ж ПошемІ

— Еге ж, — погодився Нед. — Там ото собачі й півнячі бої влаштовують. Але це нам ні до чого. Отой самий кінь уже змагався з нашим у перегонах із трьох забігів, п’ятдесят доларів забіг, переможцеві дістається все. Тільки то пусте, — сто п’ятдесят доларів, та й годі. Що ми виграємо, так це автомобіль.

— Себто як? — озвався Бун. — Як, у чорта, кінь цей допоможе тобі виграти автомобіль у чоловіка, що вже віддав тобі коня за нього?

— Бо він не вірить, що цей кінь здатен бігати. А то чого б, ви думаєте, обміняв він так дешево коня за автомобіль? Чого б він не лишив у себе коня й не виграв через нього автомобіль, коли йому така потреба, та й мав би їх обох — і коня, й машину?

— Ну? — мовив Бун. — То чого?

— Я ж тільки-но казав. Той посемський кінь уже двічі побив цього коня, бо ніхто не знав, як примусити його бігти. Тож, звісно, цей чоловік певний, що, як наш кінь не хотів бігти двічі, не побіжить і за третім разом. Тим-то нам треба лише поставити цього коня проти хазяїнового автомобіля. А цей чоловік охоче піде на заклад, бо, звісно, чого б йому не вернути собі коня, коли вже автомобіль у нього, та ще й коли нічим не ризикувати — тільки стань собі на фініші й чекай, поки кінь туди притьопає, а тоді бери його, прив’язуй до автомобіля і вертайся верхи до Мемфіса…

Тут уперше озвалася міс Реба.

— Боже! — промовила вона.

— Бо ж він не вірить, що я змушу цього коня бігти. Але коли тільки я не призабув свого ремества та не помилився ненароком, то він усе-таки приїде післязавтра до Посема пересвідчитись. І якщо ви не нашкребете досить грошви у цих паній, — це щоб він дужче розпалився і поставив у заклад автомобіль, — то краще вам, містере Буне, й на очі не показуватись хазяїнові Прісту. Я не такий відважний чоловік, щоб оце так просто повернути йому машину, та й годі. А цей кінь, може, вас і врятує. Бо, тільки-но я його побачив, як відразу пригадав…

— Ги, ги, ги, — глумливо й брутально перекривив його Бун. — Ти віддав хазяїнів автомобіль за коня, що не вміє бігати, а тепер збираєшся й коня віддати, коли я нашкребу тобі досить грошви на заклад…

— Дайте мені скінчити, — сказав Нед. Бун замовк. — Ви дасте мені скінчити?

— Кінчай, — мовив Бун. — Тільки не…

— …пригадав отого мула, що був колись у мене, — сказав Нед.

Тепер вони обидва змовкли, дивлячись один на одного, а ми всі приглядалися до них. Перегодом Нед мовив, лагідно й мало не мрійно:

— Ці панії не бачили того мула. Звісно, вони ж такі молоді, та й відси ж далеченько до Йокнапатофської округи. Шкода, що нема тут хазяїна чи містера Морі, ті б розповіли паніям про нього.

Я міг це зробити. Бо той мул був однією з наших родинних легенд. Сталося то, ще коли тато й Нед були юнаками, ще до того, як дідусь перебрався в місто з ферми Маккаслінів і став джефферсонівським банкіром. Одного дня, коли кузен Маккаслін (батько кузена Зека) кудись подався, Нед злучив добірну расову кобилу з віслюком. Коли вщухла спричинена цим буря і кобила