Вільям Фолкнер - Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер

не доводиться заробляти на прожиття в цей тяжкий, проклятий і самогубний спосіб, — там він мав інше, крутіше й презирливіше назвисько. Але тут, — один чоловік не те, що на ціле господарство жіноти, а на всю їхню жіночу істерію, — він був не просто господар: він відігравав невдячну роль невдячного каталізатора, єдиної крихкої сили в шатах пристойності, спроможної дати певний лад істерії, щоб вона, як ціле, стала коли не самооплатною, то бодай хоч годувала себе. Це він лічив гроші, сплачував податки й комунальні послуги, мав справи з крамарями й робітниками, — від торгівців спиртним, через зеленярів та вуглярів аж до водопровідників, що взимку розігрівали замерзлі труби, і сезонників, що чистили димарі й каналізацію та пололи бур’яни на подвір’ї. Це його рука вділяла хабарів представникам закону, його голос марно змагався з податковими й муніципальними агентами і лаяв хлопчину-газетяря за принесену невчасно газету. І серед них (я маю на увазі господарів), в їхньому товаристві, містер Бінфорд був ніби принц і взірець, гідний наслідування: людина з належним стилем, поставою, манерами та ідеалами, непідкупна у справах принципових, бездоганна морально. Він, містер Бінфорд, протягом п’яти років бувши за коханця міс Реби, зберігав їй більшу вірність, аніж багато законних чоловіків зберігають; і мав він одну лиш єдину ваду— це коні в перегонах, що на них можна закладатись. Цьому вже він не здатний був опиратися — він знав, що це його слабість, і боровся з нею. Але щоразу, коли чулося: «Гайда!» — він ставав лемішкою в руках першого-ліпшого незнайомця, що міг поставити долара.

— Він сам про це знав, — сказала Мінні. — Йому соромно було себе й за себе, що він такий слабодух, що є щось дужче від нього. І він розумів, що воно дужче від нього, де б та як воно йому не трапилось, хоч для сторонніх, хто не знав його, він скидався на задирливого півня. Тим-то він присягався нам і сам у це вірив, як ото два роки тому, коли ми врешті мусили його викинути. Ви пам’ятаєте, — звернулася вона до міс Реби, — скільки довелось наморочитись, поки його повернули.

— А пам’ятаю, — відказала міс Реба. — Налий-но ще.

— Не знаю, як він дасть собі раду, — казала Мінні. — Бо коли він забирається з дому, то не бере з собою нічого, крім одежі, тієї, що на ньому, бо за все тут заплачено грішми міс Реби. Але не мине й двох днів, як він пришле когось і передасть оті сорок доларів, геть усе до цента.

— Тридцять дев’ять доларів сімдесят п’ять центів, — поправив Бун.

— Ні, — заперечила Мінні. — Таки всі сорок доларів, бо навіть той четвертак — то все міс Реби. На менше він не пристане. Тоді міс Реба пошле до нього, і він повернеться. Торік, коли ми врешті знайшли його, він працював з артіллю, що прокладала каналізаційні труби коло станції Фріско, й міс Реба мусила на колінах його благати…

— Стривай, — перепинила її міс Реба. — Помовч, хоч поки джину наллєш.

Мінні почала наливати. І раптом зупинилась, пляшка застигла в повітрі.

— Що це за репет? — мовила вона.

Тепер ми всі почули глухий крик, десь ізнадвору.

— Іди подивись, — наказала міс Реба. — Тільки дай мені пляшку.

Мінні віддала їй джин і сама вийшла до кухні. Міс Реба налила собі й передала пляшку по колу.

— Тепер він на два роки старший, — мовила міс Коррі. — Буде розумніший…

— А для чого він ховає ту свою розумність? — спитала міс Реба. — Передай далі пляшку.

Мінні повернулася до їдальні й сказала:

— Якийсь чоловік репетує під вікнами за будинком: «Містер Бун Хогенбек!», а коло нього стоїть щось велике.

Ми всі побігли, Бун попереду, через кухню й надвір, на задню веранду будинку. Вже зовсім посутеніло, але місяць ще не піднявся високо, щоб нам зарадити. Два тьмяних силуети, один менший, а другий великий, бовваніли посеред двору, і менший горлав до горішніх вікон: «Бун Хогенбек! Містер Бун Хогенбек! Е-гей! Е-гей!», аж поки Бун перекрив його своїм:

— Цить! Цить! Цить!

То був Нед. А коло нього — кінь.

VI

Ми всі зібралися в кухні.

— Боже всемогутній! — мовив Бун. — То ти проміняв хазяїнів автомобіль на коня?!

Він мусив це сказати аж двічі, бо Нед усе дивився на зуб Мінні. Тобто він чекав, щоб знов його побачити. Може, міс Реба її про що запитала, а може, Мінні сама озвалася. Пам’ятаю лише розкішний зблиск золота в електричному освіті з кухні в ту мить, коли Мінні щось сказала, немовби той зуб від тьмяного світла лампи в надвірній темряві зайнявся новим блиском і сяйвом, як ото очі в коня, бува, світяться, — та ще пам’ятаю, як цей блиск уразив Неда.

Він на мить завмер, наче від погляду василіска. Так само був і я завмер, уперше зуб той побачивши, отож мені зрозуміло було, що зараз Нед переживав. Проте ще дужче його вразило. Бо хоч мені було тільки одинадцять років, я вже неясно усвідомлював собі, що я занадто сторонній, — як расою, так і літами, — щоб відчувати те, що Нед відчував; зуб той міг лише сповнити мене побожним острахом, подивом чи захватом, але не міг так заполонити, як Неда. Тут, у цьому прадавньому змаганні статей; знайшовся для нього гідний супротивник; тут, у цій прадавній містичній солідарності раси, знайшлася для нього верховна жриця, заради якої варто було життя покласти — якщо аж такої межі сягала його посвята (що, як скоро з’ясувалося, зовсім не входило в Недові заміри — чи бодай сподівання — зробити з Мінні). Отож Бун мусив повторити свої слова, поки Нед його почув чи взагалі завважив.

— Ви ж незгірш за мене знаєте, — сказав Нед, — що хазяїн зовсім не хотів цього автомобіля. Він купив його, бо мусив, полковник Сарторіс приневолив його. Він мусив купити цього автомобіля, щоб присадити полковника Сарторіса, коли той не в міру захизувався. Що хазяїн направду любить, так це коней — не з тих ото запряжних шкап у ваших стайнях, що їм ви з містером Морі такі пишні ймення понадавали, — а просто коней. І от я такого йому дістав. Як хазяїн побачить цього коня, він ревно мені подякує, що я тут тралився саме в слушну пору, аби перехопити його у когось там з-під носа…

Це було наче сон, наче кошмар якийсь; ти знаєш, що це сон, і тільки б тобі торкнутися чогось твердого, реального, справжнього, незміненого, — і ти прокинешся; Бунові й мені воднораз те саме спало на