Вільям Фолкнер - Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер

Морока з вами, повійницями, полягає в тому, що деколи вам треба вести себе, як дамам, а ви не знаєте як. От я вас цього й навчаю.

— Ви не повинні так до мене звертатись! — вигукнула старша.

— Гаразд, гляньмо з протилежного боку, — сказав містер Бінфорд. — Морока з вами, дамами, полягає в тому, що ви не знаєте, як на часину перестати бути повійницями.

Старша встала. З нею так само щось було не гаразд. І не вік тут важив, як у бабусі, — зовсім ні. Вона просто була самотня. Їй просто тут не личило, їй не треба було сюди потрапляти. Ні, не те. Ніхто не повинен бути самотній аж такою мірою, ніхто й ніколи. Вона сказала:

— Перепрошую, міс Ребо. Я вибираюся. Сьогодні ж.

— Куди? — запитав містер Бінфорд. — Через дорогу до Берді Вотс? Може, цим разом вона дозволить тобі забрати твою валізу, коли ще її не продала.

— Міс Ребо, — тихо промовила старша. — Міс Ребо.

— Гаразд уже, — квапливо відказала міс Реба. — Сідай і їж свою вечерю, нікуди ти не підеш. Так, — мовила вона, — я теж люблю мир. Тим-то я скажу ще одну річ, і облишимо цю справу. — Тепер вона повернулася до містера Бінфорда, що сидів на чільному місці за столом. — Що це в біса з тобою сталося? Який гедзь вкусив тебе сьогодні, що ти такий уїдливий?

— Нічого не сталося, — відказав містер Бінфорд.

— Авжеж, — раптом устряв Отіс. — Що ж би там могло статись, коли він не хотів навіть бігти.

Всі здригнулися, наче від електричного струму; міс Реба застигла з розкритим ротом, не донісши до нього виделки. Я ще не розумів, про що йдеться, але всі інші, і Бун теж, розуміли. За хвильку й мені стало ясно.

— Хто не хотів бігти? — запитала міс Реба.

— Кінь, — відповів Отіс. — Кінь з бігунцями, на якого ми ставили в перегонах. Авжеж, містере Бінфорде?

Тиша вже не тільки наелектризувалася, — вона застигла, наче шоком вражена, наче струмом паралізована. Пам’ятаєш, я тобі казав, що в Отісі було щось лихе? Проте я й досі гадаю, що справа полягала не в тому, — принаймні не лише в тому. Та хоч би там як, а міс Реба все ще боролася. Жінки-бо чудові! Вони ладні витерпіти все на світі, бо досить мудрі, щоб знати, що нема іншої ради на клопіт і горе, як пройти через них наскрізь. Я гадаю, це не тільки тому, що вони відмахуються від фізичного болю, не ставлячись до нього серйозно, а й тому, що вони не бачать нічого ганебного в можливості поразки. Міс Реба не припинила боротьби, навіть тоді.

— Кінські перегони, — сказала вона. — У звіринці? В Овертон-парку?

— Не в Овертон-парку, — відповів Отіс. — На іподромі. В трамваї ми зустріли одного чоловіка, і він знав, який кінь має виграти, отож ми передумали їхати до Овертон-парку. Тільки він не виграв, авжеж, містере Бінфорде? Але й тоді однаково ми не програли стільки, як той чоловік, навіть сорока доларів не програли, бо містер Бінфорд дав мені з них двадцять п’ять центів, щоб я не розбазікав. Тільки що все одно ці мої двадцять п’ять центів теж пропали в тій халепі з пивом, що оце розповідав містер Бінфорд. Авжеж-бо, містере Бінфорде?

І знов запала мовчанка. Цілковита тиша. А перегодом міс Реба сказала:

— Ти, сучий сину! — І далі: — Їж. Скінчи перше це своє м’ясо, коли хочеш.

Містер Бінфорд теж був не легкодух. Та й гордий аж не як: не мав жалю до інших і сам його не просив, як півень-перебієць. Дбайливо й без поспіху поклав він навхрест ножа та виделку на м’ясо, коло якого тільки-но заходжувався, згорнув серветку, просунув її назад у кільце, підвівся й мовив:

— Перепрошую вас, усіх, — і вийшов, ні на кого не глянувши, навіть на Отіса.

— О боже, — прошепотіла ота молодша, дівчина; саме тоді я помітив, що в прочинених дверях кухні стоїть Мінні. — І що це таке?

— Вшивайтеся звідси! — сказала міс Реба до дівчини. — Обидві!

Дівчина й жінка враз підвелися.

— Тобто нам… забиратися геть? — запитала дівчина.

— Ні? — відказала міс Коррі. — Просто з їдальні вшивайтеся. Якщо ви зараз нікого не сподіваєтесь, то чом би вам не пройтись надворі? — Вони не барилися. Міс Коррі підвелась. — Ти теж, — сказала вона Отісові. — Іди нагору до себе й сиди там.

— Тоді він пройде повз кімнату міс Реби, — озвався Бун. — Ти забула про той четвертак?

— Більше, ніж четвертак, — заперечив Отіс. — Там було вісімдесят п’ять центів, я їх заробив учора ввечері, коли надимав піанолу до танців. Він, як дізнався про це пиво, то забрав у мене і їх.

Міс Реба подивилась на нього.

— Так ти продав його за вісімдесят п’ять центів, — мовила вона.

— Іди в кухню, — сказала Отісові міс Коррі. — Хай він туди пройде, Мінні.

— Хай, — погодилася Мінні. — Спробую втримати його від холодильника. Хоч він занадто спритний, як на мене.

— До дідька, нехай буде тут, — мовила міс Реба. — Вже запізно. Його треба було кудись-інде спровадити, ще доки він не зійшов з того арканзаського поїзда на тім тижні.

Міс Коррі пересіла на стілець поруч міс Реби.

— А чого ти не підеш помогти йому спакуватись? — лагідно звернулась вона до неї.

— Якого ти дідька хочеш від мене? — сказала міс Реба. — Та я б довірила йому останнього цента! Тільки не на ті кляті коні. — Вона раптом випросталась, випещене розкішне тіло, тверде вродливе обличчя, волосся аж надто руде. — І чого це, до дідька, я не можу обійтися без нього? Чого це?

— Ну-ну, — заспокоювала її міс Коррі. — Тобі треба випити. Дай Мінні ключі… Ні, вона ще не може пройти до твоєї кімнати…

— Він уже пішов, — сказала Мінні. — Я чула, як хряснули парадні двері. Він довго не збирається. Це йому не первина.

— А й то правда, — мовила міс Реба. — Ми з Мінні вже знаємо, як воно ведеться, авжеж-бо, Мінні?

Вона дала негритянці ключі й сіла, а та пішла й принесла цим разом пляшку джину, і вони почали пити, Мінні також (хоч попервах вона не хотіла пити тут, де було так багато білих, і щоразу з повною чаркою виходила до кухні, за хвильку повертаючись уже з порожньою) — усі, крім Отіса й мене. І тоді я довідався докладніш про містера Бінфорда.

Він був тут господар. Таке він мав офіційне, хоч, може, й неписане, звання і титул. В усіх таких місцях чи закладах був свій господар, мусив бути. Поза домом, у тому чужому світі, такому щасливому, що там