Ю. Несбе - Поліція

що без запитань, — відповів паркувальник, не піднімаючи очей.

— Може, тоді краще відійдете убік, і ми приберемо цю машину? — запропонував Харрі.

— Мені здається, вам не варто розмовляти зі мною так… — почав паркувальник, підняв голову і остовпів, побачивши Харрі з "Одесою".

Він так і залишився стояти як укопаний, а Харрі всівся в машину, засунув пістолет за пояс штанів на спині, повернув ключ запалення, відпустив зчеплення і помчав.

Харрі виїхав на вулицю Шлемдалсвейєн, газонув, проїхав повз станцію метро. Він мовчки возніс молитву про те, щоб Арнольд Фолкестад зараз їхав би додому точно так, як і він сам.

Він повернув на вулицю Хольменколлвейєн у надії, що Ракель не лаятиметься, коли побачить його. Сподіваючись, що Олег…

Господи, як же він був радий, що побачить його! Навіть зараз, коли сам він у такому вигляді. Особливо зараз.

Харрі пригальмував, щоб звернути на під’їзну доріжку до будинку.

А потім різко натиснув на гальмо.

І дав задній хід.

Повільно поїхав назад.

Харрі окинув поглядом припарковані уздовж тротуару машини, повз які щойно проїхав. Зупинився, задихавшись.

Усе вірно, Арнольд Фолкестад прямував додому. Точно так, як і він сам.

Бо там між двома машинами, найхарактернішими для району Хольменколлен, — "ауді" і "мерседесом" — стояв "фіат" невизначеного року випуску.

Розділ 50

На декілька секунд Харрі зупинився під ялинками, вивчаючи будинок.

Зі свого місця він не бачив ніяких слідів злому ні на дверях з трьома замками, ні на ґратах на вікнах.

Звичайно, необов’язково "фіат", що стояв на вулиці, належав Арнольду Фолкестаду, "фіати" є в багатьох. Але Харрі провів рукою по капоту тієї машини. Він був ще теплий. Харрі кинув власну машину прямо посеред дороги.

Він побіг під деревами до заднього фасаду будинку.

Почекав, прислухався. Нічого.

Він прокрався впритул до стіни будинку, витягнувся, зазирнув у вікна, але нічого не побачив, окрім темних кімнат.

Харрі пішов далі навколо будинку, поки не дістався до освітлених вікон кухні й вітальні.

Він устав навшпиньки і зазирнув усередину, потім знову сів, притиснувся спиною до грубих колод і зосередився на диханні. Адже дихати йому було необхідно. Йому слід було потурбуватися про те, щоб у мозок надходив кисень і щоб мозок працював швидко.

Фортеця. І яке від неї пуття?

Він захопив їх.

Вони були там.

Арнольд Фолкестад. Ракель. І Олег.

Харрі зосередився, згадуючи щойно побачене.

Вони сиділи в передпокої, навпроти вхідних дверей.

Олег — на стільці, встановленому посеред кімнати, Ракель — прямо за ним. У Олега в роті був білий кляп, а Ракель прив’язувала його до спинки стільця.

За кілька метрів позаду них, потопаючи в кріслі, сидів Арнольд Фолкестад з пістолетом у руці і віддавав жінці команди.

Деталі. У Фолкестада був стандартний поліцейський "Хеклер-кох". Надійний, осічки не дасть. На столі у вітальні лежав мобільний телефон Ракелі. Здається, ні в кого з них поки немає ніяких ушкоджень.

Чому…

Харрі відігнав цю думку. Зараз цьому не місце, для "чому" немає часу, він повинен думати, як зупинити Фолкестада.

Він уже зробив висновок, що під цим кутом не зможе вистрелити у Фолкестада, не ризикуючи потрапити в Олега чи Ракель.

Харрі зазирнув у вікно і знову сів.

Ракель скоро закінчить свою роботу.

І скоро Фолкестад почне свою.

Харрі помітив кийок, притулений до книжкової шафи поряд із кріслом. Скоро Фолкестад понівечить Олегу обличчя так само, як і всім іншим. Хлопцеві, який навіть не служить у поліції. А Фолкестад повинен думати, що Харрі вже мертвий, так що помста виключається. Чому ж… стоп!

Треба подзвонити Бйорну, щоб перенаправити сюди "Дельту". Вона знаходиться в лісі зовсім в іншій частині міста. Їм може знадобитися три чверті години. От дідько! Ні, доведеться діяти самому.

Харрі запевнив самого себе, що в нього є час.

Що в нього є декілька секунд, можливо, хвилина.

Але він не зможе створити ефект несподіванки, якщо спробує вдертися через двері з трьома замками. Фолкестад почує його і підготується задовго до того, як він виявиться усередині, і стоятиме, приставивши пістолет до голови одного з них.

Швидко, швидко! Що-небудь, хоч що-небудь, Харрі!

Він дістав мобільник і хотів послати смс Бйорну, але пальці його не слухалися, вони застигли, втратили чутливість, неначе доступ крові до них припинився.

Не зараз, Харрі, не замерзай. Це звичайна робота, це не вони, це… жертви. Безликі жертви. Це та, з ким ти збирався одружуватися, і той, хто називав тебе татком, коли був маленьким і так втомлювався, що забувався важким сном. Той, кого ти не хотів розчаровувати, але про чий день народження іноді забував, і цей, тільки цей маленький факт міг довести тебе до сліз, і ти перебував у такому відчаї, що тобі доводилося шахраювати. Постійно шахраювати.

Харрі вгледівся в морок.

Дурисвіт клятий…

Мобільник на столі у вітальні. Можливо, подзвонити Ракелі й подивитися, чи не встане Фолкестад зі свого місця, чи не зрушиться з лінії вогню, що проходить через Ракель і Олега. І застрелити його, коли він візьме телефон.

А що, коли він нічого цього не зробить і залишиться сидіти?

Харрі ще раз заглянув усередину і сховався, сподіваючись, що Фолкестад не помітив руху. Фолкестад щойно встав. У руках у нього був кийок. Він відсунув Ракель убік, але вона, як і раніше, заважала Харрі. І все одно, навіть якби він стояв на прямій лінії вогню, навряд чи Харрі зміг би з відстані десяти метрів зробити постріл, який миттєво зупинив би Фолкестада. Для цього була потрібна точніша зброя, ніж іржава "Одеса", і калібр, більший за "Макарова", дев’ять на вісімнадцять. Потрібно підібратися ближче, краще всього — на відстань двох метрів.

Через вікно він почув голос Ракелі:

— Візьміть мене! Будь ласка.

Харрі притиснувся потилицею до стіни і заплющив очі. Діяти, діяти. Але як? Господи Всемогутній, як? Дай жахливому грішникові й обманщикові підказку, і він відплатить Тобі… тим, чим скажеш. Харрі зробив вдих і прошепотів свою обіцянку.

Ракель дивилася на рудобородого чоловіка. Він стояв позаду стільця, на якому сидів Олег. Кінець його кийка лежав на плечі Олега. В іншій руці він тримав пістолет, спрямований на неї.

— Мені справді страшенно шкода, Ракель, але я не можу пощадити хлопчиська. Він — справжня ціль, розумієш?

— Але чому? — Ракель не збиралася ридати, але по її щоках текли теплі струмочки сліз: фізична реакція не пов’язана з тим, що вона відчувала. Або не відчувала. Заціпеніння. — Чому ти робиш це, Арнольде? Ти чиниш, як… просто як…