Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

Ми допили шампанське, і я запропонував прогулятися.

— Відпочити не хочете? — спитала Марі.

— Я останні місяці тільки й роблю, що відпочиваю.

Ми пішли гуляти Ялтою, я насунув капелюх на обличчя, щоб мене не пізнавали. Було спекотно, але ми намагалися гуляти парками та алеями, де ховалися у тіні.

— Іване Карповичу, а от я хотіла вас запитати.

— Про що?

— А що сталося під Карсом? — Марі здивувала мене. — У газетах описували якось незрозуміло. Наче було велике військо турецьких інсургентів, а ви проти них сам, потім бій, а потім нападники розбіглися, лишивши багато вбитих. Я не сумніваюся, що ви добре стріляєте і взагалі найкращий сищик імперії, але в цій історії чогось не вистачає.

— У ній не вистачає правди, — визнав я. — А вона така: я тікав від нападників на тарантасі, мене зігнали з дороги, мчав полем, місцевість гориста, колесо тарантаса попало на камінь, і я злетів, ударився головою і знепритомнів. Тарантас помчав далі, нападники — це були не турки, а курди, тамтешні кочовики, — помчали за ним далі, не помітивши мене у кущах. Вони наздогнали тарантас, побачили, що мене там немає, почали шукати, але я встиг утекти, вночі натрапив на село, яке виявилося вірменським. Так і врятувався.

Марі усміхнулася і закрутила головою.

— Вам, звісно, видніше. Але ходять різні чутки...

— Які саме? — начебто здивувався я.

— Що частину ваших нападників було спалено, наче блискавками. І це так налякало тих кочовиків, що вони перейшли на бік нашої армії.

— Ну, це вже побрехеньки, — засміявся я.

— А те, що вам пропонували стати князем трапезундським, це правда?

— Не те щоб пропонували, а просили у намісника призначити. Той не погодився, і добре, бо який там із мене князь?

— Дивні речі кажете, Іване Карповичу. Усі люди влади бажають, а ви ні, — зауважила Марі.

— Бо скільки знав людей, а жоден від того, що владу отримав, кращим не став, — пояснив я. — Багато хто гіршим зробився. То для чого мені та влада? І так у мене недоліків багато і гріхів стільки, що як зібрати їх та повантажити, то довга валка вийде.

— Ну, мабуть, ви кажете правду, — кивнула вона.

— Пообідати не хочете?

— Та можна.

Зайшли ми до ресторації на набережній, замовили обід. Примітив я якогось хлопця — він усередину зайшов, побачив нас і вийшов. Наче раніше я його бачив.

— Марі, а більше бунтівників у знімальній групі не залишилося?

— Ні, а чого ви питаєте?

— Та цікаво просто. — Перепросився і вийшов на вулицю. Озирнувся. Наче нікого не побачив. Повернувся, пообідали ми, поїхали на знімальний майданчик. Дорогою дивився я, чи немає хвоста.

— Чого все озираєтеся, Івану Карповичу? — спитала Марі.

— Звичка така в мене. Сам стежив багато, то завжди дивлюся, чи за мною не ходять.

— І як?

— Наче нікого немає.

— То добре, — усміхнулася вона. Здається, не сприймала моїх слів серйозно.

Коли прибули на знімальний майданчик, Южаков був вже там, так само як і Колягін.

— Іване Карповичу, радий вас бачити! — зрадів Южаков. — Ось договір, ось гроші, а он там актори. Вже двадцять семеро, і ще їдуть! Просто диво якесь, скільки акторів хочуть вас зіграти!

— Що ж, зараз їх подивимося, — кивнув я, сховавши гроші та копію договору, який про всяк випадок прочитав. — Ви ще нікого не набачили?

— Ну, є в мене кілька фаворитів, ходімо обирати.

Ми пройшли до великого намету, в якому всілися на дивані перед дерев’яним настилом. На нього вивели сімох претендентів.

— Ну, як вам, Іване Карповичу? — спитав задоволений Южаков, а я схопився за голову. — Ви чого?

— Що це за непотріб? — пошепки спитав я, щоб не ображати акторів, які стояли на сцені у напружених позах, які, мабуть, мусили засвідчити впевненість.

— Іване Карповичу, це найкращі актори півдня Росії!

— Я не кажу, які вони актори, я кажу, що вони не підходять для ролі Івана Карповича Підіпригори.

— Чим не підходять? — трохи роздратовано спитав Южаков.

— Дивіться, показую тільки один раз! — крикнув я і побіг на сцену. Був трохи роздратований тим, кого збиралися відібрати для ролі. — Ось цей! — Я підійшов до першого претендента. — По-перше, лисуватий! По-друге, ноги колесом. Найкращий сищик імперії — і ноги колесом? Та як таке може бути? Наступний! — Я продемонстрував другого кандидата. — Барило величеньке, з таким барилом на пічці лежати, а не справи розслідувати! До того ж банькатий. Хай Бог милує! Третій! Чорнявий, наче циган! Це не найкращий сищик імперії, а конокрад якийсь. Ще й вухо поламане! Четвертий. Що це за шпала? Та він же на дві голови мене вищий.