Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

лише кальсонах, які залишив, щоб не дуже світити тим клятим пораненням на м’якому місці, яке я отримав на Кавказі від підступних рук німецького шпигуна. Я думав, що Марі вже буде лежати у костюмі Єви на ліжку, але натомість вона сиділа за столом, одягнена, і трохи зніяковіло дивилася на мене. Тут уже і я почав ніяковіти, тим більше, що мої наміри недвозначно випиналися з-під кальсонів. Я відчував себе так, наче голий вибіг на сцену і побачив переповнену залу.

— Марі, я щось неправильно зрозумів? — спитав я чесно.

— Іване Карповичу, вибачте, не зараз, — попросила вона.

— Що трапилося? — здивувався я, бо ж, здавалося, правильно витлумачив її зацікавленість мною.

— У мене зараз місячне. Доведеться почекати день чи два. Вибачте, — знизала вона плечима.

— А, ось так! Тоді ви мені вибачте. Просто, Марі, у мене досі дрижаки по шкірі в тому місці, де ви мене лоскотали своїми пальчиками. Ну, я трохи і пустився берега.

— Аж трохи намочилися, — Марі усміхнулася і кивнула на кілька мокрих плям на кальсонах.

— Частково взяв ванну, — пояснив я.

— Не всі чоловіки так дотримуються гігієни.

— Навчений, що як за стіл треба сідати з помитими руками, так і на ложе кохання треба вкладатися з чистим приладдям, — кивнув я.

— У вас були хороші вчительки.

— Гріх скаржитися, — кивнув я, згадав Єлизавету Павлівну і трохи засумував. — З вашого дозволу одягнуся.

Невдовзі повернувся.

— Що ж, вип’ємо шампані?

— Можна, — кивнула вона. — Я ось і келихи приготувала.

Я налив, нахиляючи бокали, щоб піна сходила і не заважала налити побільше.

— Ну що ж, за Південну кінофабрику та її новий фільм, завдяки якому я зустрів вас, Марі. — Ми почаркувалися, випили. Шампанське мені зазвичай не подобалося, але зараз здалося доречним. — Що ж, Марі, розкажіть, що тут робите і чи пан Южаков не втаїв чогось такого, що б мені варто було знати?

— Та ні, він розповів усе як є. Ми збиралися знімати пригодницьке кіно. За сценарієм пара молодят вирушає у весільну подорож на Кавказ, там дівчину викрадають кавказькі абреки, які вимагають викуп. Тоді хлопець іде на пошуки коханої і після карколомних пригод знаходить та рятує її. Цікавий сценарій, але в його автора виявилися зв’язки з бунтівниками. У підвалі його будинку працювала друкарня, на якій друкували листівки, які потім розповсюджували на фронті. Після арешту автора цензура заборонила знімати за його сценарієм. Сава Якович впав у відчай, коли я нагадала про вас. Як і багато хто, стежила за вашими пригодами на Кавказі. А там же і абреки є, і лінія кохання, нам не треба нічого переробляти, можемо одразу почати знімати. Сава Якович погодився, і ми поїхали до вас.

— Що ж, дякую, Марі, я ваш боржник.

— Відплатіть мені роллю. Набридло грати у масовці. Я хочу роль, хай не головну, але більш-менш важливу. Ну і щоб глядачі мене запам’ятали. Вигадайте якусь гілку сюжету.

— Вигадувати я невеликий мастак, але спробую. А цей Южаков, у нього є гроші?

— Гроші є, але їх завжди не вистачає, бо Сава Якович хоче якомога більше грошей. Тому одразу в роботі у нього зараз шість картин.

— А на аванс для мене вистачить?

— Так, Сава Якович пообіцяв якомусь купчику з Таганрога другорядну роль, і той позичив йому грошей. Якраз на ваш аванс і на деякі поточні витрати.

— Марі, а ви добре обізнані, як на акторку.

— Я допомагаю Саві Яковичу вести справи. Він людина великих масштабів, але дуже не любить порядку і записів, тому цим займаюся я.

— Але про роль усе одно мрієте?

— Так.

— Що ж, тоді за роль! — Ми випили ще шампані, я спитав про плани на сьогодні.

— Зараз можете відпочити, а по обіді приїде Сава Якович і можна буде подивитися претендентів на вашу роль.

— Їх кілька?

— Кілька десятків. Коли стали відомі наші плани знімати фільм про вас, Іване Карповичу, до Південної кінофабрики почало звертатися багато акторів. Усі хочуть зіграти вас, бо ж розуміють, що це певний шлях до слави.

— Диви як, я думав, буде один, у кращому випадку два актори.

— Ні, значно більше. Не тільки актори кіно, але й театру, здебільшого з півдня імперії, але їдуть і з півночі, навіть зі столиці, їдуть за свої гроші, ми дорогу не оплачуємо, але люди готові ризикнути заради права зіграти вас.

— Щось мені здається, що я попросив замало грошей, — усміхнувся я.

— Та ні, ваші умови дуже хороші, мало хто в імперії може про таке мріяти. Мені сподобалося, як ви вели справу.

— У мене була важлива перевага.

— Яка?

— Южакову це було потрібно, а мені — ні. В такій ситуації легко стояти на своєму.

— Ну, тут