Елізабет Костова - Історик

— Що? — вона завмерла.

— Я зараз струшу, — сказав я, — це всього лише павук.

Тремтіння пройшло по її тілу, але вона слухняно стояла й не рухалася, поки я прибрав цю істоту з її спини. Зізнаюся, я теж здригнувся, тому що такого великого павука я ще ніколи не бачив: він був майже з мою долоню. Він упав на найближчі до нас поручні з добре чутним стукотом, і Хелен скрикнула. Раніше я ніколи не чув, щоб вона виявляла страх, і від цього тихого крику мені схотілося схопити й струснути її, навіть ударити.

— Усе гаразд, — швидко промовив я, беручи її за руку й намагаючись залишатися спокійним.

На мій подив, вона схлипнула раз чи двічі, перш ніж заспокоїлася. Мене вразило те, що жінка, яка стріляла у вампіра, злякалася павука. Щоправда, в нас був важкий, дуже напружений день. Вона знову здивувала мене, коли, подивившись на річку, сказала стиха:

— Я обіцяла розповісти тобі про Гежу.

— Ти не зобов’язана нічого розповідати, — я сподівався, що мій голос лунав не надто роздратовано.

— Я не хочу брехати, уникаючи цієї теми.

Вона пройшла кілька метрів уперед, начебто для того, щоб залишити павука подалі, хоча він уже зник, можливо, навіть у воді Дунаю.

— Студенткою я була закохана в нього (чи думала, що закохана), а він натомість допоміг моїй тітці «вибити» для мене стипендію, паспорт та дозвіл на виїзд з Угорщини.

Це викликало в мене відразу, і я подивився на неї.

— О, не так грубо, — пояснила вона. — Він не казав: переспиш зі мною — і я зможу відправити тебе в Англію. Він був дуже хитрим. Він і не одержав від мене все, чого бажав, а коли я вже розчарувалась, паспорт був у мене в руках. От як усе сталося, і коли в мене вже був квиток на волю, на Захід, я не збиралася відмовлятися від цього. Я подумала, що це коштувало того, аби знайти свого батька. Тому я продовжувала гру з Гежею доти, доки не втекла в Лондон, написавши йому листа про розірвання наших стосунків. Я хотіла нарешті бути чесною з ним. Можливо, він дуже розгнівався, але так і не написав мені.

— Звідки ти дізналася, що він пов’язаний із таємною поліцією?

Вона розсміялася.

— Він був занадто пихатий, щоб зберігати це в таємниці. Він сподівався ошелешити мене. Я не хотіла говорити йому, що скоріше перелякана, ніж вражена. Він розповідав мені про людей, яких відправив у в’язницю або на катування, натякаючи, що бувало й гірше. Я почала відчувати ненависть до нього.

— Я не дуже радію з його цікавості до наших персон, — сказав я, — але радий, що знаю твою думку про нього.

— А що ти подумав? — обурилася вона. — Я намагалась триматися від нього якомога далі з першої хвилини, як тільки ми ввійшли туди.

— Але я ще на конференції помітив якісь складні почуття між вами, — зізнався я. — Я не міг нічого вдіяти, тож вирішив, що ти була закохана в нього і, може, дотепер кохаєш його.

— Ні, — вона похитала головою й подивилася вниз на темну воду. — Я б не змогла кохати шпигуна, ката або навіть убивцю. Якби я не відмовила йому тоді, в минулому, або зараз, я б знайшла для цього інші причини.

Вона трохи повернулася в мій бік, але не зустрілася зі мною очима.

— Є ще дрібниці, але дуже важливі. Він не добрий. Він не знає, коли треба сказати щось втішне, а коли змовчати. Його зовсім не цікавить історія. У нього немає ніжних очей і густих брів, він не закочує рукава до ліктів.

Я вп’явся очима в неї, а вона дивилася мені просто в очі, її погляд був добрим, рішучим і сміливим.

— Коротше кажучи, найбільша його вада полягає в тому, що він — не ти.

З її погляду не можна було нічого зрозуміти, але раптом вона посміхнулася, ніби всупереч собі, ніби борючись із собою — це була чудова посмішка жінок її родини. Я дивився на неї, усе ще не вірячи в те, що відбувається, а потім обійняв її й жагуче поцілував.

— Про що ти подумав? — прошепотіла вона, коли я відпустив її на мить. — Про що ти подумав?

Ми стояли там кілька довгих хвилин, можливо, навіть цілу годину, але потім вона відхилилася зі стогоном і схопилася рукою за шию.

— Що таке? — злякався я.

Вона відповіла не відразу.

— Моя рана, — повільно сказала вона. — Вона загоїлася, але іноді болить. І от зараз я подумала: чи можна мені торкатися тебе?

Ми дивились одне на одного.

— Дай мені глянути, Хелен, — попросив я, — дозволь мені подивитися.

Вона мовчки розв’язала шарф і підвела підборіддя до світла вуличного ліхтаря. На шкірі її сильної шиї я побачив дві червоні цятки, які майже загоїлися. Мої страхи розсіялися: на неї не нападали після першої атаки. Я нахилився й доторкнувся губами до рани.

— Ні, Поле, не треба! — скрикнула вона, відступаючи назад.

— Мені все одно, — запевнив я. — Я сам тебе вилікую. — Я уважно подивився на неї. — Чи тобі боляче?

— Ні, це приємно, — зізналася вона, але приклала руку до горла, ніби захищаючись, а потім знову зав'язала шарф.

Я знав, що хоч яке невелике в неї зараження, мені треба оберігати її як ніколи. Я опустив руку в кишеню.

— Нам треба було зробити це давно. Я хочу, щоб ти носила це.

Я дістав один із маленьких хрестиків, куплених удома в церкві святої Марії, надів його їй на шию, щоб він висів просто над шарфом. Вона, здавалося, полегшено зітхнула й доторкнулася до нього.

— Я не віруюча, ти ж знаєш, я вважала себе вченим і…

— Я знаю. Але тоді що відбулося в церкві Святої Марії?

— Церква Святої Марії? — Хелен насупилася.

— Удома, біля університету. Коли ти прийшла, щоб прочитати листи Россі, ти намочила своє чоло святою водою.

Вона ніби пригадувала щось.

— Так, так і було. Але це була не віра. Я просто скучила за батьківщиною.

Ми пішли назад по мосту, а потім темними вулицями, не торкаючись одне одного. Але я все ще відчував на собі обійми її рук.

— Дозволь мені піти з тобою у твою кімнату, — прошепотів я, коли ми вийшли до готелю.

— Не тут, — мені здалося, що її губи тремтять, — за нами спостерігають.

Я не повторив свого питання і навіть зрадів, коли у вестибюлі готелю інше привернуло мою увагу. Коли я попросив ключ, клерк передав його зі шматочком паперу,