Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

22 Розділ

Кінцівки тремтіли від напруги, а голова важко лежала на чомусь твердому. Відчуття було наче я забула, як рухатись, як володіти своїм тілом. Воно наче стало чужим, далеким, неначе я увійшла в стан напівсну, але без змоги сховатися від жахливої реальності. Відчуття ланцюгів, що тримали мене, стискали все моє єство, не даючи вільно дихати. Мій розум був обплутаний якоюсь невиразною темрявою, що все більше поглинала мене.

Різкий тріск дерева доносився з одного боку, потім з іншого. Я наче була оточена чимось, що повільно намагалось знищити мене, поглинути цілком. Та раптом — прохолода, холодна хвиля повітря, яке вдарило в обличчя.

Я спробувала розплющити очі, але це було болісно тяжко, наче вони були злиплі чимось непояснимим. Сон, чи то полон, поглинав мене, тягнув глибше в бездну. Я майже піддалася. Але тоді — відчайдушне тепло, яке я відчула на своєму тілі, мов притулок, що висвітлює темряву. Теплі руки обвивали мене, піднімаючи з того місця, що тримало мене, і я відчула — це не сон, це була реальність.

Коли я змогла, врешті, розплющити очі, перше, що побачила, — це були очі Милосника. Вони були сповнені тепла і тривоги, а його погляд був настільки живим, що я ледь не розчинилася в ньому. Його обійми — не м’які, а відчайдушні, як рятівний круг серед бурі. Він тримав мене на руках, сидячи на землі, але ці обійми не були такими, як у сні — вони не призначались для того, щоб приспати мене, а щоб вивести назад у світ живих, щоб витягти мене з того забуття, в якому я так глибоко потонула.

— Ти жива, — його голос, м'який і тривожний, торкнувся моїх вух, ніби запитання, яке я не могла не почути. — Я знайшов тебе, знайшов.

Все ще не могла вимовити жодного слова, наче горло скував лід. Але в цій тиші я відчувала найважливіше: його тепло, справжнє і живе, його дихання поруч зі мною. Це не могло бути сном. Більше не могло. Усе це було до болю реальним.

— Я не вірю своїм очам... стільки місяців пошуків, і ми її знайшли! — прозвучав голос позаду. Низький, грубуватий, з тією самою інтонацією, яка раніше належала знайомому вовкулаці.

— Ми мусили знайти її. І ми встигли. До того, як зима забрала б її назавжди, — промовив інший голос, спокійніший, але сповнений прихованого трепету. Він змусив згадати одну важливу зустріч — і одного загадкового скогійця.

Я повільно розтулила губи, зібравши сили, щоб вимовити те, що пульсувало в моїй голові:

— Це... це не сон?

Мій голос прозвучав ледь чутно, наче розтанув у морозному повітрі, але Милосник почув. Він схилився нижче, його очі сяяли вологим блиском, у якому переплелися радість і полегшення.

— Не сон, люба. Не сон, — його слова торкнулися мене тепліше, ніж будь-яке полум’я.

Його обійми стали ще міцнішими, він ніби намагався зібрати мене докупи після довгих місяців, коли я була розірвана між світами.

— А вона витривала, — над нами схилився Стефон, його очі світилися подивом і зачудуванням. Він дивився на мене, як на диво, яке й не сподівався побачити знову.

— Лісовик більше нікого ніколи не потурбує, — сказав Фелікс, його голос звучав твердо, як обітниця. Він теж навис над нами, наче впевнювався, що я — справжня, що це не примара.

Я повільно підняла руку, намагаючись доторкнутися до їхніх облич, але мої пальці тремтіли від слабкості.

— Зима? — ледве видихнула, коли перша сніжинка торкнулася мого носа, танучи від теплоти.

— Перший сніг! — майже заволав вовкулака, хапаючи долонями падаючі сніжинки. Їх ставало все більше, і вони закружляли навколо нас у ніжному вальсі. — Це добрий знак!

Я вдихнула морозне повітря, уперше за довгий час відчуваючи, як живе щось тепле всередині. Нарешті я впевнилась: це реальність. Не сон. І ця впевненість дала мені дозвіл розслабитися. Я віддалася новому сну, але цього разу це було не те порожнє забуття, яке затягує в морок. Цей сон був лагідним, спокійним, як обійми Милосника.

Наступного разу, коли я прокинулася, холодної землі більше не було. Я лежала у величезному ліжку, м’якому, розкішному, з балдахіном, що плавно спадав додолу, наче відблиск теплих снів. Розкішна простора кімната була наповнена теплим світлом, що пробивалося крізь високі вікна, а в повітрі віяло ароматом свіжості й трав.

Я повільно піднялась на ліктях, озираючись. Цей світ здавався зовсім іншим — не лише через багатство кімнати, а й тому, що тепер я відчувала себе частиною нього. Живою.

Не одразу вдалося підвестися з ліжка. М’язи, немов натягнуті струни, опирались на кожен рух, але поступово я почала розминати їх, відчуваючи, як напруга відступає, немов утікала ріка від своїх берегів. Крокуючи босими ногами по м’якому килиму, який піддавався під вагою, я мимоволі затримала погляд на візерунках, що танцювали на його поверхні, ніби невидимі руки проводили по ньому свої хитромудрі малюнки. Підійшовши до вікна, я розпихала важкі фіранки, і яскраве світло, що відбивалося від білосніжного полотна снігу, що вкривав місто, оглушливо вдарило в очі. Я на мить застигла, намагаючись звикнути до цього безжального світла, яке здавалося таким чужим після темряви і тиші.

Коли, зрештою, очі адаптувались до білизни, я змогла розгледіти навколишній краєвид — місто, що затихло під сніговою ковдрою, і далі, за ним, розтягнулись безкраї ліси, які здавались магічними у своїй тиші. Вони простягались до самого горизонту, зливаючись із небом у невиразну смугу. Будинок, в якому я опинилася, був високим, і його велич та незвичність, наче нависала над містом. Я не пам’ятала жодної подібної будівлі у Великій Кілії, а краєвид був абсолютно незнайомим.

Стоячи в довгій білій сорочці я відчула себе зябко, але озирнувшись, я побачила що в кімнаті горить великий камін, та затишно потріскує майже догорівшими дровинами

Раптом у пам’яті спалахнув останній спогад з Милосником. Мої груди стиснуло від страху та неспокою. Забувши про чудовий краєвид, я побігла до дверей. Руки були холодні від хвилювання, коли я потягла за ручки, але вони не піддались. Мої пальці зціпились, і я почала нервово барабанити по дереву дверей, мов шукаючи вихід із цього замкнутого світу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍