Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

Я почала озиратись у пошуках Милосника, але його не було ніде. Невже він втратив всі сили і більше не з'явиться? Страх холодною хвилею обплутав мої груди, і я відчула, як повітря стискається навколо, ставши непереможним, ніби тиск могильного холоду. Думка, що я залишилась без нього, була як крижана рука, що немовби вросла в моє серце, не дозволяючи рухатись, стискаючи все живе. Я все ще відчувала біль у тілі, наче кожна частинка мене була поранена, але не могла зрозуміти, звідки він бере початок. Може, це була не просто фізична біль, а внутрішній розлам, що рвав мене зсередини, ніби цей момент був сповнений непоправного кінця. Щось страшне і непоправне змінювалось, і я не могла цього зупинити. Я була глухою до всього навколо, лише відчуваючи, як цей біль переповнює мене, як хвороба, що тягнеться в темряву, яку неможливо побороти.

— Де Милосник? — вигукнула я, не вірячи власним словам, в серці відчувалася порожнеча, яку ніяк не можна було заповнити.

— Його немає, — відповів скогієц, зігнувшись над землею, намагаючись відновити рівновагу.

— Чому? Де він? — запитала я, спостерігаючи, як розпадається реальність.

— Маланко, його й ніколи не було тут, — його слова стали холодними, як лезо ножа, що пронизало все моє тіло. Він підвівся, але не було в його очах сумніву. Лише щось, чого я не могла зрозуміти.

— Це як? — запитав вовкулака, повертаючи свою людську подобу, його погляд був сповнений розгубленості, а шия болісно скрипіла, мовби якимось дивом не хруснула під силою богині.

Магура, затьмарена гнівом і відчаєм, підвелась і оглянула всіх навколо, її очі палахкотіли злістю, ніби в кожному з нас вона бачила ворога. Клацнувши пальцем, вона з нетерпінням чекає на якийсь ефект, але нічого не сталося. Топнувши ногою, її очі наповнилися люттю, але й цього було недостатньо, щоб змінити хід подій. Безсило завопила, і, витягнувши щось з браслета, кинула в повітря, наче останній шанс.

— Стихійний вихор, — крикнув Стефон, його голос пронизав простір, ніби вітром, що обриває тишу. — Вона його відкриває. Як ним користуватись?

— Просто думай про місце, куди хочеш потрапити, — скогієц рушив до вокулаки. Я наче крізь сон за всім спостерігала.

— Ти йдеш? — запитав вовкулака, погляд його був твердим, але наповнений невизначеністю, немовби він ставив перед собою завдання, яке не міг виконати без того, щоб втиснути у своєму серці останні крихти надії.

— Мушу, — відповів Фелікс. — Закляття спало, тепер мій народ стане ізгоями в кращому випадку, а в найгіршому — будуть переслідувані. А ти? — запитав з надією в очах.

Стефон наблизився до Фелікса і поклав руку на його груди. Це було не просто фізичне з’єднання, а певне внутрішнє визнання, ніби мовою тіл передавалася вся сила їхніх почуттів.

— Якщо ти підеш, піду і я, — відповів вовкулака, його слова були тверді, повними впевненості.

Я відчула, як мої ноги підкошуються, немов вростають у землю. Страх, як дика тінь, огорнув мою свідомість, поглинаючи її і змушуючи серце битися шалено.

— Що зі мною? — прошепотіла, але хотілось закричати ці слова.

Сили ніби покидали, пальці самі почали тремтіти, а повітря стало густим, як пилюка, яка заповнює легені, і я ледь могла вловити свій подих.

Тим часом богиня завершувала відкриття вихору, її губи шепотіли древнє заклинання, кожне слово якого мовчки рвалося в простір, і вихор починав ставати все реальнішим, матеріальним, немов сам світ починав розриватися навпіл.

Скогієць й вовкулака встали поруч, направляючись до вихору, але коли озирнулись на мене їх обличчя перекосило від незрозумілої емоції.

— Маланко! — закричав Стефон, його голос розривав буквально відстань між нами, відлунюючи в моїй голові. Я відчула, як тріщить моя свідомість, наче під тиском невидимих ланцюгів.

Він кинувся до мене. Ні, не до вихору, не до того, що обіцяло йому свободу й дім, а до мене. Вн рвонув мені на зустріч, а за ним й вовкулака невідривно тримаючи мене взором.

— Що відбувається? — запитала я, але мої губи не ворухнулись. Тільки тремтіння по всьому тілу підказало, що я все ще була жив.

Раптом, як рваний бар’єр, Стефон змінив свою форму. Він в одну мить прийняв хижі риси, зловісно блискучі кігті виросли з пальців, вони стали чорними, мов обгорілі тріщини в каменю. Він кинувся на мене, обігнавши скогійця, не намагаючись стриматись, як хижак, що йде на свою жертву. Я відчула, як його рухи немов стискаються навколо мене, як пастка, що неможливо уникнути. Хотіла кричати, та не могла, хотіла тікати, та не здатна.

Хотіла зупинити їх, та всі мої слова залишились лише безмовними, наче сама природа вкрала мою здатність говорити. Мій рот залишався замкненим, як залізний вузол, а раптово з’явлені гілки, схожі на худі руки древніх дерев, огорнули моє тіло. Вони стискали мене все сильніше, мовби намагаючись витягти з мене душу, повільно витискаючи з моїх вен останні краплі сили.

Раптом я відчула, як моє тіло втрачає опору — немов земля під ногами вирвалась, і я звалились. Мене потягло донизу, коріння проростало з-під землі, охоплюючи мої кінцівки, як змії, що обвивають свою жертву. Це не було болем — це була порожнеча, це була темрява, яка забирала кожен подих, кожну думку. І я зрозуміла, що весь цей час мене щось пожирало та затягувало у свій світ.

Їм не врятувати мене, і нікому не врятувати. Це був кінець, але навіть усвідомлення цього не приносило полегшення. Всі ті, хто мене любив, хто намагався врятувати, тепер стояли за межею того, чого вже не могли торкнутися. Я відчула, як моя свідомість розсипається, немов крихти на вітру, і остання думка, що просвічувала крізь цю пітьму, була про Лісовика.

Він все таки помстився, як і обіцяв, останнє, що пронеслось в моїй свідомості перед тим, як я остаточно втратила свідомість.