Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

21.2 Розділ

Хвиля її крику рознесла нас по сторонах, наче сильний вітер виносить все на своєму шляху. Від цього звуку кістки в моєму тілі затремтіли, а мої ноги, ніби не слухаючись, заплутались в землі. Я міцно затулила вуха та заплющила очі.

Як тільки натиск спав, я розплющила очі і побачила, як вовкулака кидається на богиню. Вона, ще мить тому зігнута від болю, вже випросталась і, голіруч виступивши вперед, різко викрутила зап’ясток вовкулаці. Це змусило його впасти на коліна, а вона, притискаючи його до землі босою ногою, пришпиливши його шию до ґрунту. .Її сила перевершувала силу вовкулаки в невідані рази.

Її погляд здійнявся до Милосника, який вже з’явився поряд зі мною. Ми піднялися одночасно, взявшись за руки, і разом відповіли на її погляд.

— Ти дурень, якщо вважаєш, що я про це нічого не знала, — богиня все ще тримала вовкулаку, придавленого до землі, але її погляд був прикутий до нас.
Фелікс, з біллю в очах, стояв на колінах, намагаючись підвестися. Напруга охопила його обличчя. Лісовик стояв осторонь, немов чекаючи наказу, і це дивувало мене. Адже саме він мав найбільший інтерес до мене та Милосника. Я пам'ятала його пристрасну й одержиму промову, але тепер він байдуже спостерігав за всім.

— Я хотіла, щоб Мелена розбила тобі серце, — слизько та хитро посміхнулася Магура, з явним передчуттям, яке вона смакувала кожною клітинкою. — Ти мусив би прибігти до мене за втіхою. Я знала, що ти закохаєшся в неї. Я більше тебе контролюю, ніж ти можеш уявити. Я завжди контролювала твоє життя і твої вибори. А ця, що тримає тебе за руки, — повне непорозуміння. Віриш в її почуття чи свої? Я керую тобою та твоїми емоціями, — переможно завершила богиня.

— Якщо так, чому не змусиш мене перестати тебе ненавидіти? — яро промовив Милосник, і, якби поглядом можна було спопелити, попіл богині вже б розвіявся по вітру.

Раптом Фелікс, з усією силою, підвівся і заволав:
— Я загадав! Я знаю твій секрет, Магуро! — скогієц зірвався з місця і кинувся з останнім мечем, що залишився, цілячись в шию богині, але був спійманий її міцною хваткою.
— Марна спроба, напівкровко, — прошипіла богиня, стиснувши щосили його горло, продовжуючи тримати вовкулаку під ногами.
— Невже? — посміхнувся скогієц, витрачаючи обмежене повітря в легенях, він прокричав. — Швидко знищте його, і всі чари спадуть. Врятуйте Милосника!
Я прослідкувала за поглядом скогійця. Шия богині лишалася цілою, але червоний блиск на її шиї зник, каменя не було видно — він встиг його зрубати.. Я миттєво зірвалась з місця, шукаючи камінь.
Милосник рушив на богиню. Його сутність почала вібрувати, а з рук вилилося сяйво, такого, якого я ніколи не бачила.

— Шукай камінь! — крикнув він мені, продовжуючи йти на богиню.
Впавши на землю, я в шаленому темпі прощупувала ґрунт, намагаючись знайти найнеобхідніше зараз. Обернувшись, я побачила, як Милосник перетворюється на все більш розмиту примару, але водночас вібрація стає сильнішою, і він проникає через неї, завдаючи їй неймовірного болю. Богиня наче розривало на клаптики, але з місця вона так і не зрушила, опираючись.

Вовкулака зміг вирватися, а Фелікс впав на землю, коли її рука ослабла та відпустила його. Сила Милосника гасла, але шкоди богині це не завдавало достатньо, щоб знешкодити її хоча б тимчасово.
Я судорожно шукала камінь, наближаючись до них.
— Милоснику, не зникай! — кричала я, зриваючи голос, поглядаючи на нього. — Будь ласка!

Неподалік від богині, яка, здавалося, вже приходила до тями, врівноважуючи себе, я помітила блиск каменю. Кинувшись до нього, я відчула, як на мить зависла в повітрі, а потім мене відкинуло так сильно, що я ледь не втратила свідомість. Якусь мить перед очима стояла розпливчаста пляма. Коли нарешті прийшла до тями і змогла розгледіти, що відбувається, побачила Лісовика, який, очевидно, й відкинув мене, а в його руках блищав юагряний камінь.
— Молодець, Лісовику, — прохрипіла богиня, її обличчя було змарнілим, але вона все ще випромінювала силу. — А тепер віддай мені його, швидко! І розберись тут з усіма!

І в цей момент я зрозуміла, нам кінець. Тепер залишалося лише надіятися, що смерть не буде важкою та болючою. У голові паморочилось, здавалось, удар був настільки сильним, що забрав мою здатність концентруватися. Все розпливалося, як у тумані, а я відчувала, як безнадія огортає мене, стискаючи в грудях. Але одне я зрозуміла чітко: наша фортуна закінчилась. І коли я побачила, як Лісовик повільно обертається до богині, я не могла повірити власним очам. Його погляд був повний ненависті та люті, і в його очах я побачила не тільки смерть, але й бездонну прірву, що поглинала все на своєму шляху. Це здавалося ілюзією, я не могла зрозуміти, чи це дійсно відбувається.

— Вона була моя! Моя! — проревів Лісовик, його голос, як буря, розривав тишу навколо, наче сама земля розкрила свої глибини і гнівно викривала правду. — Всім помщуся за її смерть! Триклята богиня більше не царює!

Його слова були сповнені дикої люті, і я відчула, як земля під ногами здригнулася від сили його крику. Повітря загусло, кожен його вигук був, як удар. Я ледь трималась, не вірячи, що це відбувається, що Лісовик дійсно піднявся проти богині.

Він розтрощив камінь в долоні, і тільки друзки посипались крізь його пальці, наче шматки розбитої реальності.
— Ні! Ти зрадник! — прохрипіла богиня, її голос звучав так, ніби кожне слово виривалося з глибини її болю. Вона впала на коліна, і це виглядало, наче не тільки її божественні сили покидали її, а й фізичні залишки вже не мали сили тримати її в цілості. Її тіло здавалося важким, немов камінь, що сам спадає вниз.
Лісовик відійшов в тінь, його темна постать ставала ще більш невидимою в цій мить, залишаючи його лише спостерігачем. Байдуже, як у нічному сні, він дивився, як богиня корчиться від болю, але в його очах не було жалю. Тільки порожнеча, яка впивалася в цю сцену, як у морок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍