Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

Обличчя богині змінилося — байдужість поступилася нервовим блиском в її очах, що загорілися, немов полум'я вітру. 

Я почала підводитись з землі, але раптом відчула, як щось підповзало до моєї шиї. М’які, слизькі гілки вплелися в моє тіло, намагаючись втиснути мене в землю. Тієї ж миті я відчула, як амулет на моїй шиї почав діяти. Його сила була мізерною, але досить, щоб зняти тиск, і я відчула, як гілки відпустили мене. Очевидно, магія амулета знову врятувала мене, хоча й не мала сили протистояти богині.

Але я не могла залишатися в безпеці, гілка націлились на інші частини мого тіла. Тож я відскочила від Лісовика, від його довгих, мов зміїні в’юнки, що виростали з нього, немов частина цього лісу, що прагнув мене зловити.

Наступна напасть ледь не змусила мене впасти, немов позбавлену всіх сил. Вогнища, в які була скинута вогнева суміш для нейтралізації істоти, почали гаснути, поглинаючи вогонь від раптового локального дощу, що пройшов немов згусток темної магії.

— Невже ви вважаєте, що я дозволю здійснитися вашим планам? — викрикнула богиня, її голос тріщав від гніву, а гнів її очей був направлений на Милосника. — З Лісовиком я давно угоду уклала, тому я знаю все, що відбувається в цьому чортовому куточку світу. Все про тебе знаю, Милоснику!

— Ти не знаєш нічого, — спокійно, але з гіркотою відрізав Милосник, і його слова, наче холодні ножі, пробивали повітря. — Ти не здатна відчувати, а отже не можеш заглянути в глибину. Ти лише хочеш все контролювати через страхи, забобони, навіювання… але твій найспритніший хист — красти чужі спогади.

З кожним сказаним словом Милосник наче звільнявся від її оковів. Його голос ставав все яснішим, сильнішим, а погляд — невідривним, як виклик самому верховному божеству. Він стояв перед нею, ніби вітер, що готовий знести все на своєму шляху.

І присягаюсь, я не могла зрозуміти по очах богині, чи подобається їй його протистояння, чи вона його ненавидить. Але вона яро виступила вперед, немов тінь, що рухається сама по собі, приймаючи погляд Милосника і відповідаючи на його виклик.

— Ти слабкий проти мене, — її голос звучав як грозова хвиля, що наближається. — Ви всі! Ви, смертні, мов іскри, що народжуються з вогнища. Ви палкі, яскраві, але швидкоплинні. І ваші дні — як падолист, що несеться вітром. Кожен листок має свою дорогу, але всі зникають в одній землі. Так само й ви: тлінні, слабкі, і все ж — вперті.

Її очі були як безодня, глибокі та безжальні.

— Ви боїтеся смерті, бо не розумієте її. Але що таке смерть, як не повернення додому? Ви прийшли у цей світ у плоті, щоб зростати й пізнавати, але не для того, щоб осягнути мене. Життя ваше — це міст між світами, але міст не вічний. І кожна душа, мов вода, зрештою знайде своє джерело.

Її слова були ніби проривом у саму сутність існування. Я відчула, як кожна фраза її розривала реальність, оголюючи її непохитну владу над смертними.

— Моя сила — це не ярмо і не благословення, — продовжила вона, її голос наповнював простір, мов грім, що викликає відлуння в безкраїй темряві. — Я не творю і не руйную. Я є лад у безладі, музика в тиші, іскра в мороці.

Її слова, подібно до потужної бурі, що розриває небеса, пробуджували відчуття водночас захоплення і страху.

— Ви тягнетеся до мене, бо відчуваєте свою нікчемність перед вічністю. І все ж наважуєтесь кидати виклик силі, яку не можете збагнути. Дух ваш палкий, але крихкий. Я сила, я мудрість, я пристрасть, і не дозволю низьким смертним думати, що вони здатні піти проти мене.

Я відчули сильний порив вітру, що скуйовдив моє волосся, наче не тільки живі її слухали.

— Запам’ятайте: кожен ваш вибір — то камінь, кинутий у річку часу, і хвилі його досягнуть мого берегу. Бо я стою на межі всього: життя й смерті, світанку й темряви. І я вирішую, хто гідний, а хто впаде у безодню. Пам’ятайте про це, смертні, і знайте своє місце.

Її слова звучали так переконливо, що не можна було не вірити. Але щось в мені протестувало проти її безмежної впевненості. Її монолог був би вражаючим, якби не одне але… Вона намагалась щось довести смертним, і це контрастувало зі всім, що вона казала. Я згадала слова Милосника: «Там, де є сила, завжди є і вразливість».

— Глибокі та сильні слова, богине! — промовила я, зробивши крок уперед, що став викликом для її нескінченної величі.

Лісовик рушив за мною, але жестом богині був зупинений, наче він був лише маріонеткою у її руках.

— Хтось все життя мріє про зустріч з божеством, — продовжила я, мій голос не мав ані тіні вагань, ані докору. — А мені випала така честь — бачити вас і слухати. Про таке можна пам’ятати все життя.

— Тільки твоє життя не буде надто довгим, — прошипіла Магура, але не зводила з мене очей, її погляд був холодний, мов лід, що здатен розтрощити все на своєму шляху. — Я дозволю ще кілька хвилин насолодитись моєю присутністю, до моменту, коли Лісовик забере тебе в своє царс...

— Щось не так? — сухо запитала я.

Приголомшлений погляд богині раптово опустився на живіт, де рука Милосника пройшла наскрізь через її плоть.

Магура скрикнула, цей звук був, немов роздирання тканини, коли Милосник витягнув руку з її тіла. Ні краплі крові, лише блискуча порожнеча. Я побачила в очах богині біль — не фізичний, а глибший, який стосується суті її існування. Вона озирнулась на Милосника і завила протяжним, скаженим визгом, що наповнив повітря, немов самі небеса зітхали від болю.