Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Що? – просопів Яковенко.

– Каже, втретє, певно, буде востаннє…

Тиша нависла знову в палаті. Тільки Рудий, що максимально намагався залишатись серйозним, інколи видавав кумедні звуки, посьорбуючи запашну каву.

В цей раз тишу першим перервав Наст:

– Тобто…м-и-и… пе-ре-мо… – гли?! – підняв він очі на друга з бинтовим капелюшком, що ховав би його вічні кучері, які втім були нещадно зголені перед операцією.

Очі Сави трохи блищали. Він не відповів, а лишень занурив руку в кишеню кофти і дістав звідти якийсь жовтуватий напій, всунувши його у руку Яковенку. Скривившись від болю, Наст наблизив руку з напоєм до обличчя і, примружившись, побачив на етикетці веселе яблуко в кросівках, що, посміхаючись, розкинуло руки у сторони у спробі обійняти одразу всіх. «Живчик без газу з соком яблука» вироблено в Україні – прикрашав пляшку маленький синьо-­жовтий прапорець.

***

(10 годин потому)

Багато новин дізнався Яковенко від своїх друзів. Гарні звістки з фронту змінювались гіркими про Цвірка та Ліру. Першим питанням Наста після розповіді Сави про операцію «Венеція» було про свою дівчину. Почувши це, Філіпенко опустив очі і сказав, що Ліра жива та й усе. Насту цього було недостатньо. Коли він почав засипати друга питаннями, той, дивлячись собі під ноги, брехав – «не знаю, не знаю, не знаю», а інколи робив вигляд, що не розуміє Настового сопіння. Зрозумівши, що від Рудого він також не дізнається нічого додаткового, хлопець вирішив кинути це діло і дочекатися Миколу Миколайовича, щоб у нього власноруч спитати та допоки запитавши про Цвіркуна. «Ніде нема його…» – знизав плечима Сава, помітно при цьому збліднівши. Навіть Рудий став сумним, дивлячись у свою напівпорожню чашку кави, він неначе намагався знайти там відповідь.

Після відвідування друзями Наста, окрему палату у політравмі навідали лікарі майже всіх галузей, починаючи з психотерапевта і закінчуючи батьком Ліри – нейрохірургом Міровим. Насту здалося, що лікарі дивляться на нього якось інакше, неначе з крихтою шани, розмовляючи при цьому виключно українською. Поважний завідувач відділення ввійшов до палати Наста вже під вечір. Його очі були втомлені, а обличчя змученим. Ця крижана серйозність на мить змусила Наста забути про всі питання, які він підготував для Ліриного батька. Діалог почав Міров:

– Жалоби на головную боль, потєрю сознанія? – почав він російською, відчужено дивлячись на бейджик, що висів на бильці ліжка.

– Ні, – похитав головою Наст і помітив підняті брови трохи здивованого Миколи Миколайовича.

– А какіє жалоби вообщє єсть?

– Я прикутий до цього ліжка через це, – тицьнув пальцем Наст на прозору трубку, що стирчала з його грудей. – Не можу навідати Ліру.. Де вона? Як? – запитав нарешті Наст про головне і помітив, як Міров відвів погляд. Голос хлопця залишався осиплим, але слова вже були зрозумілі.

– Она жива. В майом отдєлєніі.

– Мені вже казали.. благаю вас, Микола Миколайович, скажіть що-небудь ще! – майже ниючи, допитувався Яковенко.

– Ти спросі, а я отвєчу, – продовжував той, сумно розглядаючи бейджик, де був написаний діагноз, з яким перебував Наст у лікарні. – За што ето вам.. – тихо просопів він собі під ніс та нарешті відвів погляд від папірця на бильці, зустрівшись поглядом із хлопцем, що, неначе понівечене цуценя жалісно дивився на людину, яка володіє багатьма можливостями.

Наст розумів, що це людина, якій потрібні розумні медичні запитання, але він не знав, що спитати, як спитати. Єдине, що спало на думку хлопцеві, був спогад.

– Який в неї рівень свідомості?

– Ясноє сознаніє, но сейчас на аналгосєдації. Спіт моя мишка… – відвів він погляд до вікна, де невгамовна муха вже втретє поспіль намагалася вилетіти на волю, щоразу вдаряючись із гучним «тум» у скло. Маленькому створінню здавалося, що свобода онде – її вже видно, але кожного разу, щось невидиме, прозоре для її очей, боляче відбивало її далеко назад.

Сльози щастя покотилися з хлопцевих очей. Він перевів погляд у стелю, щоб Міров не побачив проявів слабкості. Зараз Яковенко був найщасливішою людиною всесвіту, коли дізнався, що його Ліра жива та в свідомості. Піднявши погляд на її батька знов, він побачив, що той вже виходить.

– Скажіть, а коли мені можна буде її навідати? – запитав в спину швидкокрокуючому лікарю Наст. Міров не став повертатися до нього, лишень трохи нахилив голову вбік.

– На днях обсудім… С дрєнажом твоім рєшим вопрос і потом уже, – зробив він паузу і, трохи подумавши, розвернувся до Яковенка обличчям знову. – Ти… – дивно зам’явся він на початку та ніяково закінчив, – любішь мою дочь? – немов у підлоги спитав Міров, дивлячись додолу.

– Так, дуже, – посерйознішав Наст і з болем посунувся вище на ліжку, щоб краще бачити батька своєї дівчини.

– Ти увєрєн в етом? – немов з якимось розпачем впереміш із злістю перепитав він.

– Абсолютно, – залишався непохитним Яковенко.

***

(4 години потому)

«Пи-пу» – «Пім». «Пи-пу» – «Пім». «Пі-пі-пі-пім, пі-пі-пі-пім», «Пі-пі-пі-пім, пі-пі-пі-пім». «Пи-пу» – «Пім». Симфонія із різних звуків апаратури не вщухала ні на мить. Особливо зараз, вночі, композиція найгидомирніших звуків у Настовому житті збивала дух хлопця, не давала мозку ані на мить відпочити. Остання стійка медсестра, не втримавши своєї важкої від роботи голови, поклала її на руки та заснула. У відділенні були лишень кляті пікаючі апарати, сплячі хворі та сплячий персонал і Наст, якому після дводобового коматозного стану, спати аж ніяк не хотілося. Лежати на боці було боляче, рухатися теж, але не рухатися для Яковенка було неможливо. Тому він крутив головою у боки в надії побачити хоча б щось, що може зацікавити його в цій палаті. Саме тут, на цьому самому місці лежав Анатолій Кудрявцев, якого він вбив. А он – навпроти ліжка, досі був столик, біля якого Наст набирав ту вбивчу речовину, Атракоріум. Он і вікно – в яке він жбурнув речові докази. Зараз в це вікно безпорадно билася муха. Сил в неї було втричі менше, але бажання, здавалось, тільки примножилося. Після кожного «тум» вона у стані оглушення відлітала на кілька метрів і, зібравшись з новими силами, повторювала все. Здавалося, що для створіння це вже просто принцип. Нещодавнє привабливе світло за склом казало про повну свободу, свіже повітря та волю, але вже зараз там була непроглядна темрява, яка зжерла б, перетравила б муху у собі. «На то воно й муха» – подумав собі Наст, відвернувшись від вікна після нового «тум» у скло, яке вже перестало бути ворогом комахи, а скоріше захисником, однак вона цього допоки не усвідомлювала.