Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Насте! – гучним шепотом схвильовано пробурмотів той. – Ти прийшов до тями! Ми так хвилювалися… брате, – почав розгублено він роздивлятися друга й охайно приклав тильну сторону долоні до його лоба. – Ой, та в тебе гарячка! – прошепотів він та сумовито скривив м’язи обличчя.

– Що сталося? – запитав Наст, але почувши свій голос, зрозумів, що поки йому не час говорити. Кімнату наповнило лишень сопіння і незрозуміле кректання.

Змучене, але щасливе обличчя Сави скривилося у спробах зрозуміти перші слова його друга після пробудження, але, посидівши так кілька секунд, він вирішив, що так і не второпає, що той хоче від нього, тому почав все докладати сам:

– Трясця, Насте, коли я вчора прокинувся…

– Че-а-а, – посопів Наст, маючи на увазі «чекай». Серветки, що лізли з лоба йому на очі та ніс, дуже неприємно лоскотали та дратували, тому Яковенко потягся зірвати їх. Зробивши спробу дотягнутися рукою до чола, він спочатку почув, як затряслося бильце ліжка, до якого кінцівки юнака були прив’язані, а потім відчув нестерпний біль в ділянці ребер, що у відповідь на будь-які рухи починав стріляти, пекти, віддаючи у живіт, спину та голову. – М–М-М, – заскиглив від болю він і повільно нахилив голову у бік, де боліло. Товстенна прозора трубка стирчала з його легень між ребрами і тяглася аж до підлоги, де прозора пляшка з-під фізрозчину була наповнена кривавим вмістом.

– Тихо-тихо-тихо, братику, – почав метушитися коло Наста Сава. – Рудий! Піди розв’яжи руку з того боку! – наказним тоном попрохав кучерявий хлопець свого рудого друга, який зацікавлено листувався з кимось у телефоні, відставивши свою запашну каву на стіл.

Даня поклав телефон і, обійшовши ліжко з іншого боку, сів навпочіпки та почав розстібати ремені, якими руки Яковенка були прикуті до бильця. Яковенко окинув поглядом свого пораненого друга і відзначив, що його загальний стан майже ідеальний – щічки рожеві, очі щасливі та навіть тулуб і кульші, здавалось би, побільшали у порівнянні з минулим тижнем. Лишень правиця, вже здорового кольору, перемотана білими бинтами, вказувала на те, що Рудий – пацієнт в цій лікарні, а не відвідувач. Звільнивши Настову руку, Даня здер з обличчя друга дратуючу марлеву серветку, яка вже майже зрослась з запеклою кров’ю. Яковенко покрутив декілька разів головою, і точно впевнившись в тому, що він вже не уві сні, кивнув Саві головою та просипів щось на кшталт:

– А‑жи! – маючи на увазі, що кучерявий друг може продовжувати свою розповідь.

– Так, – кивнув той, склавши руки на грудях, немов пригадуючи всі деталі нещодавніх подій. – Не хочу тебе зараз мучити, тому буду намагатися викласти все максимально швидко.

– О‑о-ри-се, – виказав якесь невдоволення Наст, але Сава вже не звернув уваги.

– До того, як мене привезли сюди, я майже нічого не пам’ятаю, останнє, що пригадується – це як той навіжений почав бити мене по обличчю і потім спалахами якісь спогади, біль. Було дуже боляче. Але потім я прокидаюся – на голові капелюшок з бинтів, а наді мною батько Ліри. Він мені пояснив – якщо б не операція, яку він вчасно мені зробив, то за кілька годин я б помер, якась велика гематома в голові.. ну я ж в цьому не розуміюсь, – знизав він плечима. – Отже, я прокидаюся… думаю собі – мене ж сюди хтось привіз, росіяни? Та ні, навряд, вбили б просто… Ти, напевно… починаю дізнаватись, але мені кажуть, що ­росіянин-таки мене привіз, а ти лежиш в реанімації. Я ж не повірив, але потім прийшов до мене Рудий, – кивнув Сава на їхнього веселого друга, який допоки тільки німо кивав, підтримуючи історію товариша. – А він, гад, тут вже як вдома – з усіма спілкується, по лікарні неначе генеральний директор ходить… Так от Рудому розповіли, що привезли хлопця до реанімації – ледь не героя України, що ціною власного життя створив умови для звільнення Сєвєродонецька та Лисичанська. Я ж думаю: «Цікаво, хто ж він?» і сьогодні вранці виходить ця новина в «Times», – дістав телефон Сава і, прогорнувши на відповідну новину, поставив екран перед очима Наста.

Заголовок статті величезними літерами казав «Звільнення серця Донбасу, або операція «Венеція», яку готували роками», – було написано в перекладі з англійської мови.

– Не-е ба-шу… – просопів Яковенко, набряклі очі якого не могли достатньо довго вчитуватися у маленькі літери на телефоні.

– Ну, одне слово, брате… той герой для всіх… е-е… Ти.

Пауза на кілька секунд повисла в кімнаті. Наст не розумів нічого, а Сава, здавалось би, не дуже поспішає розповідати. Ще трохи постоявши у повній тиші, кучерявий друг все ж таки вирішив прояснити ситуацію.

– Ти підірвав щось… не знаю, як тобі вдалося це, але ти впорався – затопив той кар’єр, і потім один з наших винищувачів таки дістався цілі і скинув авіабомбу, утворивши протоку між річкою і затопленим кар’єром, вода до якого не припиняла поступати з підземного озера. Потім наші увійшли туди. Почався бій. Вони знищили засоби ППО, тим самим надали нам перевагу в повітрі.

– Я па-мя-аю, – кивнув хлопець, кажучи, що пам’ятає ці події. – Алі?

– Далі? – опустив очі друг. – Далі ти помер… Насте. Пішов на дно кар’єра. Наковтався води. В тебе були зламані ребра. Пробита легеня. Твоє серце не витримало. Ти помер, але бойовий медик тебе врятував. Повернув до життя. Потім вони принесли тебе сюди. На надувному човні – з кар’єру прямісінько у затоплене лікарняне містечко. Чотири спецназівці. Найголовніший із них ніс тебе на руках, неначе рідного сина, лаяв лікарів, погрожував їм…

– Так волав… – покрутив головою Рудий, пригадуючи ту ніч, та сьорбнув кави.

– Лікарі зібрали цілий консиліум щодо тебе. До мене прийшов батько Ліри наступного дня, розповів ситуацію, сказав, що після клінічної смерті бувають погані ускладнення, але я йому одразу відповів – ти в нас міцний горішок, хех, тобі вже не вперше! Він виявляється і не знав, що ти при народженні того, і про маму твою не знав… Він каже це диво. Двічі у житті. Каже.. – Сава запнувся і подивився у вікно, немов перехотів казати те, що тільки-но намагався вимовити.