Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– До лікарні.

– Пане майоре, але ж за планом… – почав гучним шепотом той, обурившись від розуміння, що може не стати прямим свідком визволення міста.

– Це наказ! – гучно просичав у темряву майор, подивившись через тетракуляр на підлеглого. Злість погляду відчувалась навіть через ці кумедні лінзи, що відсвічували темно-­зеленим світлом, тому штурман з однойменним позивним завів мотор і повів човен у темряву – до семиповерхової будівлі, що неначе світ в кінці тунелю, одиноким вогником надії світилася в кінці шляху.

***

(2 доби потому)

Стрілянина і вибухи, стрілянина і вибухи – все це, і тільки це, було в Настовій голові. Перед очима спалахи світла, що змінювалися темрявою. Відчуття падіння декілька разів накривало його. У вухах був свист, легені болісно роздувалися від повітря. Він ніяк не міг надихатися, мабуть, тому, що дуже втомився. Раптом щось трапилося. Щось повернуло хлопця до тями і він відчинив одне око, одразу відчувши біль. Ледь не з десяток сторонніх приладів були приєднані або встромлені у нього, як наприклад, ця трубка у горлянці, що дуже швидко накачувала хлопця киснем і так само швидко висмоктувала його із легень. Руки були намертво прив’язані, як і ноги. Сили звільнитися від цього не вистачило б, навіть якби у Наста були сили, а так – сил не було жодних, одне лишень бажання спати, з яким дуже завзято вів нерівну боротьбу Яковенко. Друге око не відчинялося, бо таке враження, просто злиплися вії. Наст зробив спробу вдихнути самостійно, але одразу закашлявся. Апарат, що стояв поряд, відреагував на це дратівливим «пі-пі-пі-пі пі-пі пі-пі-пі-пі».

Ось жінка з’явилася в полі зору його ока. Вигляд у неї був зім’ятий, схоже, вона тільки-но прокинулася. «Покличу її, можливо, вона допоможе», – подумав він і почав волати, але жодного звуку – тільки нове пікання апарату у відповідь на відкритий рот та повітря, що завчасно покинуло легені пацієнта.

– Ща-ща, мой харошій, ща… – набирала вона швидко у шприц препарат, який за виглядом дуже нагадував звичайне коров’яче молоко.

«Вона хоче дати мені молока? Можливо це для одужання, для сил? В мене зовсім нема сил! Малі ж діти п’ють материнське молоко, щоб рости!» – навідували Яковенка сплутані, дивні думки, тоді як він відірвав голову від ліжка, намагаючись піднятися.

– Міхална, может нє будєм? – зайшов до палати лікар-­анестезіолог, якого вже колись бачив Наст одного разу, коли був на стажуванні у відділенні політравми.

« Я ж був на човні… ні, я був на палетах. Росіянин мені допоміг, а потім… Ото сни мені наснилися», – крутилося в голові у Наста, тоді як Михайлівна підкралася до нього і прилаштувала шприц до катетеру. «Доброго дня!» – кивнув лікарю Наст, але той лишень похмуро подивився на нього. «Хам!» – подумки вирішив Яковенко.

– Будєм-будєм, – підібгала губки, почавши потроху вводити білу речовину Насту в кров жіночка в червоному бомбері поверх хірургічного костюма.

– Міхална, а рукі зачєм рємнямі прівязалі, ви б ещьо гваздямі прібілі!?

– Валєрчік, ти спал? Іді спі! Мнє уже хватіло одного Насрі… тьфу… Насрала по всей бальніце бєгать, даганять… – продовжила сварку жіночка з лікарем, але Наст вже не чув продовження. Відразливі «пі-пі-пі-пі пі-пі» теж залишилися десь далеко позаду – хлопець повернувся до затишної темряви, яка ховала його від усіх незгод, болю та інших проблем, які принесло йому життя.

***

(добу потому)

– Та ні-ні! Он де! Он де Ратуша! – Яковенко щасливо посміхаючись, вказував на історичну будівлю Лірі, проводячи екскурсію рідним містом.

– Де!? – сміялася вона, майже підстрибуючи від щастя. Темне волосся чарівно переливалося на фоні білої курточки і білого снігу, що крупними пластівцями спадав з небес на землю.

«А де ж малий?! Де подівся?!» – думав собі Наст й оглянув спочатку швиденько стадіон, потім вулицю з кіоском Іванівни, а наостанок зазирнув у школу.

– Ліра, а де Тімур? – спитався хлопець дівчини, поправляючи довгі локони свого волосся, що вже лізло йому на чоло й набридливо лоскотало носа та вії. Покрутившись на 360 градусів Яковенко не побачив і свою кохану. Він стояв один на до болю знайомій алеї, вздовж якої дерева, що нависали своїми голими гілками, скидали останнє пожовкле листя додолу.

– «Хм-хм», – почулось плаксиве гмикання за спиною у хлопця. Ліра сиділа на лаві в сарафані з білими ромашками і тихенько плакала. Її права ніжка, що виднілася з-під сарафану була синього кольору і не ворушилася. Сльози повільно стікали по рум’яних щоках.

– Кохана, що таке, моя люба… моє кохання? – сперся на колінку перед Лірою Наст і узяв її тендітне обличчя у свої долоні.

– А колись, «хм», – гмикнула вона, втягуючи розмочені сопельки, що текли з маленького носика. – Колись ми його тут вперше зустріли, «хм».

Наст підняв голову і озирнувся. Кав’ярня, непомітно розміщена неподалік, вабила спокусливими пахощами кави. Повернувши обличчя в іншу сторону, він нарешті побачив його. Хлопчик в синій благій курточці і чорних штанях стояв спиною до нього посеред алеї, занурившись по щиколотку у жовте опале листя. Лора сиділа так само відвернувшись від Наста і дивилася на довгу, здавалося б, нескінченну алею. Хвіст собаки не виляв від радощів, а лишень спокійно лежав на поіржавілому килимі осені.

– Тімурчику, Тімуре, малий! – почав було Наст кликати маленького, наближаючись до нього, але з кожним кроком дістатися хлопця було все важче. Ноги немов потонули в жовтому листі, неначе в трясовинні, і мета з кожною секундою ставала ще більше недосяжною.

Гучне:

– НАСТЕ! – прямо у вухо, пробудило його. Яковенко відкрив очі.

Білі лампи на стелі здавалися знайомими, запах, що вдарив у носа, також відсилав хлопця в минуле – до поганих спогадів, пов'язаних із цим місцем. Несподівано перед очима вилізло обличчя Рудого, яке зацікавлено роздивлялося Наста, тримаючи біля себе чашку з запашною кавою.

– САВО! САВО! – почав гучно кликати іншого Настового друга він, і через декілька секунд, ще одне обличчя замайоріло перед Яковенковими очима.