Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Глава 12 ЕНДШПІЛЬ

 

Глава 12

ЕНДШПІЛЬ

 

-І ‑раз! – волав майор Калиниченко собі, перехилившись через борт човна. Він тримав за гомілку хлопця, що швидко йшов на дно. – І! Раз! – зробив він ще один рух дужими руками, насилу витягаючи молодика з води.

Позаду майора підтримували ще двоє кремезних чолов’яг, решта ж військових продовжувала жорстокий бій з росіянами, що потроху оговтались від стрімкої атаки на їхню найзахищенішу позицію і наростили темпи своїх контр-

атак. «Ту-ту-ту-ту-ту» – «пинь-пинь-пинь» – вилітали набої з різних сторін і булькотіла вода, коли в неї влучали металеві гільзи та кулі. «БУЛЬ-БУЛЬ» – раз по раз, після автоматної черги булькали у воду тіла військових. Постріли не вщухали, і як тільки бездиханне тіло білявого хлопця затягли на борт, майор скомандував у рацію:

– Всім Гостам – повертаємося до ріки, повторюю всім Гостам…

– Прийнято! – ледь не одночасно пролунало від різних командирів, що відповідали кожен за свій човен.

Так само стрімко як і увійшли – човни почали виходити через новоутворене гирло Сіверського Донця.

– Айболіте!

– Я!

– Качай! – заволав майор дужому бородатому військовому з кулеметом в руках та медичною сумкою на плечі. Це був бойовий медик Михайло з позивним «Айболіт».

Сам Калиниченко взяв ніж, наточений до такого рівня, що здавалося, саме повітря може випадково прорізатися нав-піл. Він швидким рухом розрізав куртку та весь змочений до нитки верхній одяг Наста і дав медику підійти до хлопця.

Бородань Айболіт швидко навис над худорлявою грудною клітиною Яковенка, блідість якого аж світилася у темряві ночі.

– Раз-два, раз-два, you are stayin` alive, stayin` alive, fell the city breakin` and everybody shakin`! – співав він собі під носа відому пісню, натискаючи дужими руками на грудну клітину бездиханного хлопця. Живіт Наста здіймався в такт його рухів, а човен трохи підскакував, неначе йдучи по морю.

Ніч стала ясною. Зорі світили дуже яскраво, немов хтось зверху штучно підкрутив яскравість на максимум, задля того, щоб краще бачити всі ті драматичні баталії, що точилися на землі, воді та в небі. Вітер швидко проносився над водою та утворював свист в гирлі. Під цей свист головний човен з прапором України на носі та ревом мотору вилетів з оточення ворога, зробивши все необхідне. Бородань Айболіт невгамовно натискав на грудну клітину хлопця вже майже дві хвилини, намагаючись не зменшити темп.

«УЕ‑еее», – несподівано розплющив очі Наст і виблював весь вміст шлунку на ногу своєму рятівнику.

– Отак-отак! – погладив той Наста могутньою рукою по мокрій голові, доки човен під шквалом ворожих обстрілів виходив з-за кордонів кар’єру.

Хлопець заходився відкашлювати все зайве з легень і, як тільки рефлекторні дії скінчились, він знесилено впав на спину.

– Ні, малий, так не піде! – перегорнув Айболіт Яковенка на бік, закутавши ковдрою з фольги.

Очі хлопця залишалися заплющеними, якісь приємні спогади пролітали перед ним. Щось гарне, тепле було зовсім нещодавно, але зараз холод та мряка повернулися до нього. Антракт закінчився.

Вдруге за своє недовге життя Анастас Яковенко помер і втретє відродився.

***

(Годину потому)

Привиди нагрянули зненацька, серед повної темряви, але, як тільки зробили те, що планували, пішли, зникли безслідно, немов розчинившись в повітрі, або пройшовши крізь стіну, як властиво подібним створінням. Десять човнів стояли на воді, ховаючись під навислими над водою гілками великої верби, що вже не вперше стала їм в нагоді.

Десь не дуже далеко було чути звуки охоплених жахом росіян, палаючих засобів ППО, пострілів в нікуди. Дві години тому вони гадали, що знаходяться у найзахищенішій фортеці, такому собі закритому королівстві, але вже зараз короля було страчено, а фортеця лопнула, як мильна бульбашка, тільки-но до неї застосували правильну тактику.

Вітер тихенько шарудів тоненькими гілочками, плавно колихав човни військових, неначе колиску новонародженого, але гучний звук з динаміків супутникового телефона майора перервав цю незворушну тишу: «Ту-туру-ту-ту».

– С‑ка! – нервово заметушився Калиниченко та швидко підняв слухавку. – Так, пане генерале. Так – знищили. Зрозумів вас. Героям Слава.

Максим здійняв погляд на підлеглих, що очікували наказ. Усі як один – високі, сильні, в очах – лишень жага до перемоги. Тільки один хлопець, скручений калачиком, що неусвідомлено тремтів від холоду, не вписувався в цю картину. Крихта жалю все ж таки дісталася серця майора, коли він зупинив погляд на ньому. Чи то відчуття провини, чи то просто відповідальність за юнака – щось змусило відійти Калиниченка від початкових планів у його голові.

– Хлопці.. цей час настав! – гучно почав він, не боячись темної тиші по сторонах, не боячись взагалі нічого. СЬОГОДНІ МИ ЗВІЛЬНИМО НАШУ ЗЕМЛЮ!

– ТААК! – здійняли в гору кулаки військові на човнах, скупчених коло головного, центрального.

– СЬОГОДНІ ЖОВТО-БЛАКИТНИЙ СТЯГ ЗНОВ ЗАМАЙОРИТЬ НАД СХОДОМ!

– ТААК!

– СЬОГОДНІ, БРАТТЯ! СЬОГОДНІ… – придивився він за мить, таке враження, кожному в очі. – ПЕРЕМОГА БУДЕ ЗА УКРАЇНОЮ!

– ТАААК!

– «Пшш» – «гулик», – увімкнув рацію майор, доки його хлопці, натхненні промовою, перезаряджали зброю і перегукувались підбадьорюючі один-одного, та надав команду для всіх інших груп наступу. – Всім гостам. Повторюю. Всім гостам. Розпочинаємо операцію «Венеція». Повторюю… – проговорив він ще раз кодову назву операції і майже одразу вимкнув рацію та перезарядив свою штурмову гвинтівку.

Флот привидів зрушив з місця, тихо пронизуючи темну воду ріки Сіверський Донець. Неначе зграя алігаторів, спецпризначенці тихо дісталися околиць міста Лисичанськ та селища Павлоград. Все йшло за планом. Повінь, що утворилася зливою та спустошенням підземного озера, затопила вулиці селища так, що покрівлі домівок лишень стирчали над водою. Перший човен спинився. А за наказом піднятого вгору кулака майора, що був попереду всіх – зупинилися й інші. Швидким рухом руки він спустив з шолома на очі прилад нічного бачення, який складався з чотирьох монокулярів, інші військові зробили так само. Під’єднавши до автомату глушник, Калиниченко подивився на свій флот з дев’яти човнів позаду. Немов описуючи закляття з чарівного світу, він почав робити в повітрі якісь рухи пальцями, в кінці двома вказуючи напрям. Після цього три човни відпливали у пітьму, розчиняючись в ній. Розподіливши всі три групи по різних напрямках, Калиниченко стиха дав вказівку своєму штурману:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍