Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– База, це привид 01 – панцир знищений, дайте пташкам політати! – знайомий голос майора прогудів у рацію, доки його підлеглі продовжували шаткувати ворога крупним калібром.

– Привид, почули вас, пташки вилітають! – відповів голос з рації.

Човен з майором пройшов повз Наста, але через пітьму ніхто не помітив хлопців на палеті, що тримаючись за коріння, втиснулись у стінку кар’єру.

– ПАНЕ МАЙОРЕ! – заволав Наст і обличчя привида звернуло на нього увагу.

– Сашко, швидко! – дав команду він, побачивши знесиленого мокрого Наста, якому дуже бракувало повітря. – Насте, це ти?! – гукнув він до силуету в пітьмі, що інколи освітлювалася блискавками та спалахами від вибухів.

– Так… е-хе… – паморочилось у Яковенка в очах.

– А це хто? – наблизившись, вказав він дулом автомата на хлопця болотяній формі, що з піднятими руками перелякано дивився то на кремезних спецназівців, то на Наста, який спілкувався з ними українською мовою.

– Росі… росіянин… він… е-хе… допо…

«ТУ» – пролунав постріл, який вже був неначе в тумані для Яковенка.

– Допоміг… він хороша…хор… людина…

Повіки, неначе театральні завіси, граційно спустилися донизу. Світ став темним та тихим. Серце, яке нещодавно пекло та гуло, вже не боліло та й не билося взагалі. Стало дуже спокійно. А крижана вода, в яку впало тіло хлопця, здалася йому найм’якішою периною в житті. Дивний мозок в останню секунду життя видав дивне слово, яке луною пройшлося десь в надрах душі: «Антракт», – сказав сам собі він.