Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Точно в ціль, падли… – прошипів собі під ніс Наст і розвернувся, човгаючи по мокрій багнюці в бік виходу з цього демонічного місця.

Схиливши голову, він із задоволенням слухав, який хаос утворюється тут і зараз. І якщо до цього все можна було також назвати хаосом, але контрольованим, то зараз це був тотальний, не підвладний контролю, суцільний хаос і паніка. Офіцери волали своїм підлеглим накази, а ті бігли й бігли, наступаючи одне одному на горлянку і не слухаючи нікого. Перед крутим підйомом нагору – на вихід з кар’єру – стовпилися з десяток росіян, які, штовхаючи одне одного, рвалися до вузької доріжки на волю. Двійко кремезних офіцерів з інших підрозділів та їхні підлеглі направили дула автоматів на переляканих вояків та щось ретельно перевіряли, підсвічуючи ліхтариком. Дощ посилювався. Наст раптово почув дзижчання над головою, що швидко та стрімко наближалося до нього. Хлопець не встиг навіть підняти голови, як FPV‑дрон спікував у натовп військових, що стояли у декількох метрах від Наста. «БУМ!» – розірвався дрон, а разом з ним і декілька росіян, безпосередньо в яких він влучив. Інші ж, як і Наст, просто впали на землю, притиснувши руки до вух. «Дзииииииннн», – дзеленчало у голові хлопця. Він, неначе хробак, вовтузячись в багнюці, не міг зорієнтуватися, де знаходиться. Новий «БУМ», що пролунав так само неподалік, немов, клин клином, трохи повернув Наста у реальність, і, невпевнено підвівшись, хлопець поплентався, хитаючись як сп’янілий, назад у бік кар’єру. Десятки голосів паралельних світів переплелися у одну жахливу мелодію страждань. Здавалося, що пекло, яке було до цього – насправді ж було тільки входом до нього. Зараз було пекло. Крики, сльози та благання про допомогу, що залишалися без відповіді. Запізнілі фрази: «Я нє хочу умірать», – що чув Наст за спиною та нескінченні вибухи, які разом з грозою відігравали свою інструментальну роль в цьому оркестрі війни – все це лякало хлопця більше ніж товстий генерал чи будь-яка страшна людина. Немов за чуйкою піднявши голову, Наст побачив, що крізь темне небо до нього з шаленою швидкістю наближається дрон з червоним маячком, що, судячи зі всього, був камерою нічного бачення. Діватися було нікуди. Швидкість дрону була шаленою. Махати руками та волати: «Я свій – українець!» – теж було б марно, тому Наст просто знесилено пірнув у пітьму – вниз з кручі та, пролетівши п’ять метрів, занурився у холодну воду. Десь вгорі стався вибух, але хлопцю в темній крижаній воді було вже байдуже. «Ми тут, ми тут», – чув Наст, перебуваючи під водою, десь глибоко внизу, там, де залишилися навічно росіяни, що з тих чи інших причин не змогли забратися звідти. Виринувши, Яковенко намагався знайти очима хоча б щось – за що можна було б ухопитись, але на око не впадало нічого.

– Братан, братан! – постукав по мокрій голові Наста хтось ззаду.

Військовий, чиє обличчя неможливо було розгледіти, стояв колінами на дерев’яній палеті, що використовують задля складання різних будівельних матеріалів. Худорлявий невисокий хлопець простягнув руку Насту, і той прийняв допомогу росіянина, та заліз на палету.

– ТИ С КАКОЙ? – намагався хлопець перекричати гул літака, що з кожною секундою ставав ближчим до них.

– ШТО?! – не зрозумів Наст.

– С Ваздушкі?

– Ага! – не розуміючи навіть про що питає його рятівник, відповів Наст, як раптом: «І‑у-у-у-у-у».

– ЛАЖИСЬ!!! – заверещав росіянин і Наст знов пірнув у воду.

«БУМ» – «Ми тут, я тут, ми тут, памагітє!» – заполонили вуха хлопця звуки у воді, і після закінчення вибухової вібрації, Наст відчув, що відбувається дещо дивне. Хлопець виринув і вже сам забрався на палету до юнака, який притиснувся до неї, згорнувшись у позі ембріона та затиснувши голову руками. Вода стрімко потекла кудись убік, і Наст, не розуміючи нічого, почав розбурхувати члена екіпажу їхнього судна.

– ЕЙ, МИ ПЛИВЬОМ КУДА-ТО! ЕЙ! – волав Наст, ледь перекрикуючи постріли, вибухи та грозу, що не припинялися ні на мить.

Хлопчина підняв голову, і, наосліп випущена ракета ППО, освітила його юнацьке обличчя. На світ дивився молодий кавказець. На вигляд йому було не більше 16 років, але судячи з того, що він був у військовій формі – 18 тільки-но грюкнуло. Неголені пушкові вуса, шрами від акне – типовий учень середньої школи, який хвилюється, отримавши «добре» замість «відмінно».

– Устьє. Оні дєлают іскуствєнноє устьє рєкі… – прошепотів він і Наст схопився за голову.

Хлопчина був правий. У п’ятдесяти метрах просто за кар’єром був Сіверський Донець. Серце Наста почало знов нещадно пекти. Переохолодження також дало свої негативні наслідки – задля прогріву кров повинна була циркулювати швидше, ще швидше, ніж це було, але її кількості було недостатньо, тому серце скорочувалось в чотири рази частіше, ніж повинно це робити у нормі. «ВЖУУ», – заревіли двигуни і з діри, що утворилася там, де нещодавно була стінка кар’єру, на неймовірній швидкості залетіли човни, які вже бачив Наст. «П‑п-п-п», – збивали вони на ходу голови росіян, що безглуздо вовтузились у воді, неначе болотяні жаби. «ТУ-ТУ-ТУ-ТУ-ТУ-ТУ», – почав гатити крупнокаліберний кулемет по другій сходинці, де зібралась переважна кількість росіян. Ті, спантеличені та позбавлені керівництва, скупчилися, ховаючись за різними мішками і тільки й робили, що перелякано волали одне одному:

– ХАХЛИ!

– ГДЄ?!

– ВЄЗДЄ!

«ТУ-ТУ-ТУ-ТУ-ТУ» продовжував насипати десяток швидкісних броньованих човнів. «ВЩЩЩЩ – БУМ!» – влетів снаряд з РПГ і через мить піднявся стовп вогню заввишки десять метрів, утворивши міні-гриб ядерної бомби. Один зенітний ракетний комплекс «С‑400 Панцир» закінчив своє існування, а за ним і другий, третій та четвертий.

Наст з росіянином трималися за незрозуміле коріння, що стирчало з земляної межі кар’єру, намагаючись не піддатись сильній течії, що тягла туди на вихід – до ріки. Насправді ж Наст був би й не проти, але ж росіянин вважав, що це моментальна смерть, тому Яковенко допоки не видавав свого походження й підігрував йому.