Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Ей! ЕЙ! –гукнув Яковенка Олександр Григорович. – Ході сюда! Памагі! – підвів він Саву, який, неначе лялька, безпорадно повис на жилястому білявому чоловікові.

Наст підбіг і закинув іншу руку Сави собі на плече та відмітив для себе, що кінцівка на дотик дуже холодна.

– Як ви знайшли нас? – почав розпитувати одразу хлопець їхнього з Савою рятівника, забувши банально подякувати за все.

– Це било лєгко, – зробив кивок головою батько Тімура, коли вони вийшли з намету.

Пітьма та злива зустріли їх зовні. Ліхтарі були вимкнені, а безліч солдатів бігали в різні боки, волаючи на ходу різноманітні команди. Помаранчевих маніжок як вітром здуло – жодного не міг помітити Наст у пітьмі, осяяній лишень тьмяним світлом місяця. В стороні, куди Олександр показав головою, було чотири тіла російських військових. Неподалік лежав і п’ятий – просто коло входу в намет. Підходити ближче, щоб розгледіти їхні обличчя Яковенку не було за потрібне – і без цього він розумів, що там лежать: сивий Іван, його шістка Гєна, балакучий Міша, норовистий Пєтя та охоронець російського куреня.

– Нужно ідті бистрєє, украінци началі штурм! – склонився до Наста білявий чоловік, волаючи крізь темряву. – Пока нє нашлі тєло гєнєрала – шанс вийті нєзамєто єсть! – «БУМ», вибухнуло щось над кар’єром і страшенна луна посилила цей гуркіт.

Примружене обличчя Іванова, по якому сотнями стікали краплі дощу, дивилося на застиглого Наста, що хвилину тому мав би померти. Хлопець міг померти або побачити смерть свого ліпшого друга, натомість, став свідком смерті найненависнішої людини. Дорога попереду згортала круто праворуч – під гору, а там – з гори і далі – омріяна свобода, та, смак якої відчув Наст, коли був по-справжньому полоненим.

– Будь ласка, донесіть його до лікарні…до професора Мірова. Я лишуся.

– То єсть, лишишся? Ти совсєм спятіл? Пошлі! Пошлі скорєє! – закликав батько Тімура, але Наст вже зняв руку Сави з свого плеча і підійшов до краю «сходини», роздивляючись кар’єр у повній темряві, неначе у спробах знайти щось.

Серце калатало з шаленою швидкістю, проганяючи кров по судинах і залишки амфетаміну до мозку. Він намагався думати, згадувати, але думки впиралися у невидиму стіну, доводячи хлопця до сказу. «ЛИСТ!» – скажено заволало в голові хлопця і, неначе зірвавшись з ціпок, він розвернувся до Сави, на якому досі висів його рюкзак. Проте, хлопець не побачив ані ліпшого друга, ані Олександра Григоровича.

«Місце. Місце. Слабке місце», – казав подумки сам собі Наст, паралельно, немов у відмотці власного життя, прокручуючи безліч діалогів із батьком. «Не для всіх дощ – погана погода. Наше життя ніщо – коли мова йде про націю. Ні! Ні! Ні!» – зіщулився та скривився хлопець, обдуваний північним вітром, намочений березневою зливою. Він почав терти долонями скроні – і раптом блискавка, що осяяла все навкруги, стала осяянням і для Яковенка. Прямо навпроти місця, де він стояв і дивився у пітьму – у стіні з землі, що утворювала площину для найнижчого кола, де працювала радіолокаційна система та бурова установка, тисячі невеличких камінців відбили світло, чарівно та швидко проявившись біленькими, неначе кришталики, вкрапленнями у мокрій чорній землі, та так само швидко зникнувши у пітьмі.

«Бачимо згодом… сотні зірок… тисячі… світять востаннє…» – пригадалися слова з батькового вірша Насту.

– Граната! Мені потрібна… – скрикнув Наст. Солдати російської армії, пробігаючи повз, зиркнули на нього. Дивна мова дісталася їхніх вух, але все одно, вони, не спиняючись, побігли туди, куди їм було наказано.

Швидким кроком хлопець дістався тіл росіян, що лежали долілиць у багнюці та власній крові.

– Што ти там найті питаєшся? – почав Гєна, неначе наговорюючи собі під ніс, а, перебиваючи його, Пєтя майже заволав Насту.

– Ей-ей! Нацик! Ей! АУ! Слишішь! Я вишел с тєла, помогі мнє, ей! Слишішь! Нацик! Ей! Вєрні всьо как било! Із-за тєбя всьо!

– Ви всє сдохлі… – перебиваючи і Пєтю, і Гєну, і сивого Івана, що також почав буркотіти щось своє, сказав Наст. – Ви сдохлі, а тєпєрь смотрітє, што будєт дальше! – проговорив він вголос і відійшов від тіл, що синхронно почали волати йому кумедні погрози та образи. В руці вже була металева кулька, яку так доречно прихопив із собою Міша.

З заляпаними російською кров’ю руками, Яковенко повернувся до урвища, з якого йому відкривався огляд на ціль, що наразі ховалася у темряві ночі. До протилежної стінки було приблизно сто з ґаком метрів, але враховуючи те, що Наст стояв на висоті, теоретичні шанси мались. Воротарське минуле, однією з кращих рис якого було точне викидання м’яча, зараз майже волало сп’янілому хлопцю, що вірив в свій успіх: «М’яч – не граната!» – але Яковенко не прислухався своєї свідомості, тільки серце, тільки бажання. «Наше життя ніщо – коли мова йде про націю!» – знов пригадалося йому і, немов би в продовження внутрішнього діалогу, він подивився у захмарене, темне, майже чорне небо і попрохав, можливо востаннє. «Батько… мені треба бачити…» – не встиг повністю доправити своє повідомлення у космос він – блискавки, завтовшки з дерево почали одна за одною пронизувати темряву, проявляючи тисячі зірок-­кришталиків, що так чарівно перегукувалися у пітьмі. «Блисник», – посміхнувся про себе хлопець. Стоячи над урвищем, Яковенко і не помітив, як позаду стовпилися десятки рядових та офіцерів, що знайшли свого генерала, навічно відправленого у відрядження.

«Хахли! Хахли!» – доносилося до Наста, але ще один струс грози та злива змили і ці відволікаючі звуки, залишивши Наста наодинці з ціллю. «У тебе техніка голкіпера екстра-­класу, ти бачив свої викидання?» – пригадалися Яковенкові слова Юрійовича, і хлопець, стоячи у мокрому холодному пеклі, посміхнувся. «Клац», – кільце гранати впало у багно під ногами і після Настового трикрокового розгону маленька граната полетіла, описуючи красиву хвилю крізь весь кар’єр. «БДУМ!» – дуже гучно вибухнуло щось над головою і, піднявши чоло догори, Яковенко побачив палаючий літак, що стрімко падав, прилетівши, певно, з українського боку. Стиснувши зуби у люті, Наст почав роздивлятись щось унизу, але, як на зло, місяць зайшов за хмари, а блискавки припинились. Секунди на три все поринуло у тишу, яку ще через три секунди перервали крики знизу. «Ф-Ф-Ф», – раптом вилетіла ракета, що палала, неначе новорічний феєрверк й осяяла, що коїлося внизу. Очі Наста майже випали від несподіванки – діра, в стіні навпроти, була завширшки метрів шість, і з усього цього діаметру невгамовно швидким струменем озеро, що десятки тисяч років зберігалося під землею, вивільнялося, утворюючи не калюжу або ручай, а справжню повінь. Вода підіймалася з блискавичною швидкістю і вже дісталася рівня величезних півтораметрових колес радіолокаційної станції. Росіяни, неначе таргани, яких застали зненацька, бігли хтозна-куди, наступаючи одне одному на п’ята.