Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Твой друг, кажется, нємножко мєняєт цвєт.. – підібгав пухкі губи генерал в спробі стримати усмішку. – Может, хочєт на тот свєт? – риторично запитав він у Наста, який знов поповз на колінах до Сави, роблячи безпорадні метушливі рухи та здригаючись в агонії всім тілом.

– ПРОШУ ВАС!!! – заверещав Наст, а сльози градом полилися з його очей. Генерал дзвінко зареготав і його нездоровий регіт, підкреслений страшенними нападами грому, робив відчуття, що Наст просто непомітно для себе спустився в самісіньке пекло, замість кар’єру.

«Батько, благаю тебе… мати, благаю тебе… Боже, благаю тебе!!» – запустив він у небеса свою власну молитву, але новий «БУМ» дав знати Яковенку, що в пеклі немає небес. Є тільки біль.

«Теретин-тин-тин-тин тин, тин тин ти-рин», – заволав мобільний генерала. Волков підняв слухавку з логотипом відкушеного яблука і на хвилинку опустив зброю.

– ДА! НЄТ! ДА! – злісно плював він у слухавку свої короткі відповіді.

Поклавши телефон, він нервово видихнув:

– Карочє, нацик, с табой разбєрьомся позже, а другу скажі: прощай. Он мнє больше нє нужен і так скоро здохнєт! – направив він дуло пістолета у голову Сави.

– НІ–І-І! БАТЬКО, БЛАГАЮ ТЕБЕ-Е-Е! – видав несамовитий крик душі Наст, дивлячись у дах палатки, немов намагаючись крізь нього запустити максимально сильно цей сигнал, прохання допомоги кудись угору, де можливо і є надія на справедливість.

Але ж тут не було навіть надії. Лишень новий дзвінкий та демонічний регіт генерала, який несподівано зупинився. Наст зрозумів – це кінець, але пострілу не відбулось. Крізь заплакані, мокрі повіки хлопець розплющив очі й побачив, що Волков дивно витріщився кудись у бік входу в палатку. Швидко розвернувши погляд у той бік, Яковенко побачив людину, яку, певно, очікував побачити менше за всіх. Іванов, в якому Наст впізнав батька маленького Тімурчика, стояв мокрий як хлющ з однією лопатою, з якої збігала дивна рідина червоного кольору, не дуже схожа на краплі дощу чи мокрої землі.

– Вам пріказалі передать, – почав на суржику той, зробивши крок убік генерала.

– Ти хто такой, салдат? Вєрнулся на мєсто діслокації – ето пріказ! – насупив брова Волков, досі тримаючи Макарова в напряму голови ліпшого друга Наста.

– Вам пріказалі передать, – зробив Іванов ще більший крок до Волкова.

– Стаять! Што пєрєдать? Нє пріблєжайся ко мнє, пока нє пазволю, салдат! Тут я атдаю прікази!

– Вам пріказалі передать! – неначе роботизовна лялька, що запрограмована на одну лишень фразу, з однаковою гучністю та тоном галдичив батько Тімура.

– ЄЩЬО ОДІН ШАГ! – підняв Волков Макарова, бризкаючи слиною в приступі сказу.

Обличчя змоклого до нитки білявого чоловіка казало про повну відсутність страху перед направленою на нього зброєю. Іванов зробив рух, щоб пересунути ногу ще раз, нехтуючи наказом, і Наст просто відчув, що зараз рука генерала, як і завжди, не затремтить. За секунду буде постріл. За секунду – останній промінчик надії згасне.

– АААА! – стрибнув Яковенко, неначе скажений кабан, головою у м’яке пузо генерала, і тієї ж секунди почув «ПУМ» – над вухом, але навіть не звернувши уваги, збив Волкова з ніг.

Наст не знав, чи влучив генерал у його надію чи ні, але розумів, що шансів на порятунок більше не буде. Впавши на землю, Яковенко зі швидкістю світла поліз до шиї генерала, роззявивши рота, як найнебезпечніший хижак, у спробі перекусити артерію Волкова. Гримнувшись спиною об підлогу, той не втримав свого пістолета, тому тепер сам став здобиччю, але несподівано зрада прийшла – звідки не очікували. Наст майже вкусив генерала, але хтось з величезною силою смикнув його за куртку і хлопець впав убік – на підлогу. Піднявши розгублений погляд, Яковенко побачив непошкодженого Іванова, який стояв над генералом, що був у його ніг, і безтурботно дивився йому в очі, неначе скануючи душу.

– САЛДАТ! УБІТЬ НАЦИКОВ! УБІТЬ ДВАІХ – ЕТО ПРІКАЗ! – заволав трясучи пальцем в бік Наста та Сави, Волков, проте, помітивши безтурботне обличчя Іванова, заволав ще дужче. – АХРАНА! АХРАНА! – але грім та вибухи робили нечутними жодні вигуки зсередини намету.

– Вам пріказалі передать… – «ТЦ» – неймовірно швидким рухом руки встромив лопату у голову генерала Іванов. Нагострені до рівня мачете краї лопати з легкістю прорізали кістку і зайшли в голову, розполовинивши її на дві рівні частини. – Лопату… – відпустив ручку він і повернувся до Наста, серце якого видавало, мабуть, двісті ударів за хвилину. – Откуда ти знаєш мого сина? – на блакитних очах, які щойно спокійно спостерігали за вбивством найвпливовішої людини регіону, виступили сльози.

– Він був мені як рідний, я… е-хе… виховував його… – спогади про маленького білявого хлопчика, неначе ніж в серці, робили боляче Насту. – Будь ласка, врятуйте мого брата, – хильнув головою він в бік Сави, який за кольором був білий як сніг.

Іванов метушливо підійшов до скривавленого тіла молодика і, діставши з-за пазухи джгут, наклав на ногу кучерявому хлопцю. Доки Олександр рятував Саву, Наст кволо підвівся. Яковенко оглянув тіло Юрія Волкова, чия біла сорочка просочилася його власною кров’ю. Лопата дійшла майже до перенісся і крізь щілину у черепі на підлогу стікала кров з фрагментами роздрібнених сірих мізків генерала. Наст уважно дивився на це видовище, розуміючи, що список тепер порожній, а відчуття недомовленості лишилось.

– А маглі дружить, – почув він за спиною голос Волкова. Зухвалість зникла, як її і не було ніколи. Лишень щирість лишилась.

– Уже вряд лі… – прошепотів Наст тихо, але адресат чув, почув би як було б і ще тихіше.

– Будєм-будєм, вот увідішь!

– Я увіжу, а вот ви…

– І я увіжу! – заперечив Волков, але не нахабно, а просто, немов у суперечці з другом.

– В аду тєлєвізори появілісь? – зухвало пожартував Наст.

– А ти посмотрі направо, – тепло говорив він у спину хлопцю і той повернув голову. На підставці невеличкий телевізор, якого раніше не помічав Наст крутив на зниженій до мінімуму яскравості фільм про другу світову війну. – Ані давно єсть в аду.