Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– На калєні! – наказав той, і за голосом Наст одразу впізнав капітана поліції ЛНР, який сьогодні вдень шукав Яковенка, стоячи через стінку від нього.

Наст проігнорував наказ, але коли капітан злісно дістав з кобури пістолета і направив на неприкриту голову Сави – швидко змінив рішення.

– Все-все-все, – затараторив він, ставши на коліна та намагаючись руками перекрити проекцію кулі до обличчя друга.

Капітан, мерзенно дивлячись на Наста, скривився та, набравши з гортанним звуком шмарклів у рота, плюнув у Яковенка.

– Ну всьо-всьо, Вітька, іді! – ніжно звернувся до капітана Волков і той, обернувшись до генерала, грізно зауважив:

– Юра… я прошу тєбя… – стиснув він кулак, напруживши всі м’язи. – Как ти умєєшь! – закінчив прохання той і вийшов з намету.

Волков не відповів нічого, але по обличчю було помітно, що йому подобається настрій капітана.

– В общєм, плани моі памєнялісь, і врємєнєм на тєбя я нє располагаю, – почав зухвало він після невеличкої паузи, спираючись ліктями на спинку стільця. Наст уважно слухав генерала, розуміючи, що зараз не на часі бути героєм – життя безневинного друга залежало від того, що зараз скаже Яковенко, та, можливо, і його власне життя також. – У мєня к тєбє прєдложеніє, ти говорішь всьо как єсть, – дістав він м’яким рухом руки з-за спини пістолет Макарова, роздивляючись на ньому якісь маленькі подряпинки. Всі ці погляди лишень підкреслювали впевненість генерала у своїй владі над долею – він знав, що ці понівечені хлопці нікуди від нього не втечуть, тому і дивитись на них було необов’язково. – Ілі… ілі-ілі, – підняв він брови до лоба. – Ну, будєт больно… ну, ти ж панімаєш, – скажено посміхнувся Волков. – Очєнь… – розтяглася посмішка аж до вух. – Тєм болєє мой кум на тєбя зуб точіт, ви там єго чєловєка падстрєлілі… – натякнув він на капітана і поліцейського, якого підстрелив Сава.

– Я не знаю, що вам сказати… – смиренно підняв очі на генерала Наст.

Волков нервово вдихнув через ніс велику кількість повітря і, трохи скрививши обличчя, клацнув запобіжником пістолета.

– Паслєдній раз прєдупрєждаю тєбя о твоєй рєчі. Дальше – пуля будєт в нагє тваєво друга… – спокійно попередив генерал, і по його спокою було зрозуміло, що він, на відміну від Наста, не блефує.

– Вибачте… я… – почав переляканий Яковенко, як раптом…

«ПУМ».

– ААААААА! – заверещав Сава, який до цього не міг видати жодного звуку.

З стегна хлопця почала швидким струменем витікати темно-­червона, вишнева кров, утворюючи криваву калюжу під ним.

– Саво – Саво! – заметушився Наст, неначе нічний метелик, що у безглуздих спробах намагається вилетіти з хати, вдаряючись головою в скло вікна – зв’язані за спиною руки не давали змоги зробити будь-що корисне для друга. – БУДЬ ЛАСКА! – повернув він заплакане обличчя, по якому соплі, сльози текли, змішуючись з висохлою кров’ю та спадали на підлогу товстенними краплями.

– Е‑ех, – підняв незрозуміло для чого вдруге Макарова генерал, націлившись в здорову ногу Філіпенка. Якщо б не пігулка, дія якої ще трохи працювала у стані такого шоку, Наст би і не второпав, що до чого, й куля, можливо, опинилася би вже в другій нозі Сави.

– Ізвінітє, нєт-нєт, стойтє, – на колінах підповз вперед Наст, щоб повністю перекрити собою тіло беззахисного друга, який вже вкотре за вечір втратив свідомість, цього разу від болю. – Пожалуста… прошу вас, дайтє наложить єму жгут, прошу вас! – закликав до людяності Наст істоту, яка втратила цю рису дуже і дуже давно.

Очі генерала не були порожніми та, навіть, не можна було сказати, що вони були злими. Ці очі казали про повну впевненість в своїх діях та розуміння скоєного. Для Волкова це була просто робота, а помираючий Сава та Наст – буденністю. Він схилився до Яковенка, що стояв на колінах, і мерзенно промовив фразу, після якої Наст немов би повністю второпав з ким має справу. Зрозумів, що шансів немає, надію втрачено.

– На-аст, го-во-рі! – засміявся генерал, побачивши зміну в закляклому обличчі хлопця.

Яковенко дивився в одну точку, а перед очима був той день та мить, коли він вперше почув цей голос. Пігулка за секунду допомогла пригадати все. День, коли він дізнався, що вбили батька. Коли лежав у схованці, а хтось поважний відбивав дошки своїми твердими берцями. «Наст, виході!» – сказав він тоді. Послання, яке повісили на шию Захару… Наст згадав це. Зрозумів точно від кого це. Хто насправді стоїть за всією жорстокістю, що коїться тут. Він знав це завжди, але усвідомив тільки зараз, стоячи на колінах у неможливості що-небудь виправити.

Негода на вулиці не вщухала. Горобина ніч лишень підкреслювала запеклість боїв, які точилися зараз на околицях міста – на суші та в повітрі. Вибухи не вщухали. З періодичністю раз на сорок секунд Наст чув вихід ракети з кар’єру, після чого «БУМ!» – і падіння уламків від летального апарату. Вітер шебуршив натягнуті як струни стіни намету, а щосекундний грім робив нечутним весь галас, що коївся за стінами цього тихого та водночас моторошного місця.

– Я нє знаю, што конкрєтно ви хотітє услишать! – заплющив очі від безпорадності Наст, щоб генерал не бачив сліз, але приховати ту калюжу розпачу, що вже натекла Яковенку під ноги, не вдалось би навіть найдосвідченішим ілюзіоністам. – Спросітє што угодно, я всьо вам скажу, прошу! Дайтє помочь другу! – вже благав генерала він.

– Как ти связивался с ГУР, оні ж вам памаглі, ілі СБУ? Гдє ти скривался всьо ета врємя? Кто тєбє памагал? Што гаваріл тєбє папаша про етот аб’єкт? Пачему гідрогєолог єхал сюда двадцать трєтьєго июня со взривчаткой? Што он хотєл подорвать? Я знаю про подзємноє озєро! Гдє оно, сопляк, гдє то тонкоє мєсто?! Што єщьо ви скриваєтє? Всьо гаварі мнє! – стиснувши губи та стримуючи радість, проторохтів Волков. Так легко в нього ще жоден не розколювався.

– Спутніковий тєлєфон, друзья провєзлі єго сюда.. – почав покірно доповідати Наст з заплющеними очима, а кров з ноги Сави вже дісталася його колін.