Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Сєдой, можеш ідті, дальше ми самі паразвлекаємся, хе-хе-хе, – зареготав Волков, підтриманий реготом своїх «товарищів». – А што вот ето ти нам пріньос? – тицьнув товстим пальцем він убік Сави, який просто лежав горілиць з заплющеними очима на підлозі шатру.

– Развєдчік… укрАінскій, – прогудів сивий Іван і аж шарахнувся від гучного реготу, який почався за столом.

– Ой-ой, – тер сльози Волков не в змозі зупинити свій сміх. – Ета он тєбє сказал?

– Нєт, он! – ткнув сивий пальцем на Наста, який перелякано дивився то на нього, то на генерала. Пігулка, що до того видавала за хвилину мільйон різних варіантів як діяти, зараз підказувала лише декілька, одним з яких було впасти та заплакати зі словами: «Пробачте, я більше так не буду!».

– А‑а, – розплився у посмішці Волков. – Убєй втарова! – різко змінив він доброзичливий тон, твердо вказуючи пальцем на Саву.

Сивий не став чекати і витрачати час марно, швидко дістав ніж з кишені на гомілці.

– НІ! – кинувся Наст на Саву, закриваючи друга своїм тілом. – Будь ласка, ні! – заскиглив Яковенко, голосом, що зривався від відчаю. Це викликало нову хвилю реготу за офіцерським столом.

– Атставіть! – наказав крізь сміх Волков сивому Івану, який вже притулив лезо до неприкритої Настом частини тіла Сави. – Тєпєрь у нас єсть хорошій ричаг, таваріщі – випьєм за ето! – цокнулися офіцери чарками, що були наповнені червоною фінською горілкою.

Наступні п’ять хвилин пройшли у майже абсолютній тиші. Звуки бурхливої негоди, чавкання генерала та невпевнене переминання з ноги на ногу сивого Івана – це все, що було за цей проміжок часу. Наст продовжував лежати на Саві, нашіптуючи йому на вушко:

– Саво… брате… отямся, – але друг лишень продовжував кволо ворушити кінцівками, немов перебуваючи у дуже глибокому сні.

Доївши перше, друге та третє і цокнувшись ще три рази, Волков нарешті звернув увагу на вхід свого намету, де стояв військовий та чекав на винагороду, невпевнено переминаючись з ноги на ногу.

– Салдат, а ти чєго ждьош? – здивувався генерал Івану, немов до цього і не помічав, що той весь цей час дивиться на нього своїми порожніми сірими очима.

– Таваріщ гєнєрал, било сказано, што за етава дают… – запнувся він, побачивши підняті брови генерала, та невдоволене насуплене обличчя, – … награду, – невпевнено закінчив він.

– Кєм било сказано? – з-під лоба похмуро запитав Волков голосом, що не був схожим на доброзичливий.

– Таваріщ гєнєрал… – зрозумів сивий, що до чого. – Ми с рєбятамі прінєслі вам такіє подаркі… прастітє, но ми нє уйдьом без награди, – похмуро опустив очі додолу сивий після найсміливішої у своєму житті промови. Дух лідерства, відповідальності за своїх хлопців прокинувся в ньому.

– М‑м, – підібгав пухкі губи генерал і подивився кудись крізь сивого. – То єсть і парні нє уйдут бєз награди?

– Так точно, таваріщ гєнєрал…

– М‑м, – знов підтис губи Волков. – А сколько вас там? – невимушено запитав він, не підіймаючи на сивого очей.

– Я, і єщьо троє.

– М‑м, – прогудів Волков і щось зашепотів вусатому офіцеру, що сидів праворуч від нього. Той декілька разів хильнув головою і, швидко вставши зі столу, вийшов з намету. – Сейчас Гєннадій Васільч винєсєт вам заслуженную награду, салдат. Можєш бить свободєн, – посміхнувся Волков та подивився у порожні очі Івана.

– Спасібо, таваріщ гєнєрал, – якось стримано подякував сивий, немов очікуючи чогось більш емоційного після своєї норовистої промови.

Іван розвернувся і вийшов з намету. Приблизно через тридцять секунд тишу прорізали гучні залпи одразу з декількох автоматів «ту-ту-ту-ту-ту». Після чого крізь крики та стогони Насту почулось щось на кшталт: «Ми ж сваі» голосу, схожого на Гєнин, але ще один постріл викреслив і цей звук, повернув тишу, в якій існували лишень звуки бурової установки, дощу та грому. Огидно чавкаючи, генерал, розстібнув останнього ґудзика на своєму кітелі. Назовні вискочив величенний мамон, який натягував білу сорочку до межового стану. Волков нікуди не поспішав, їжі було ще вдосталь, а часу ще більше. Він знав про плани українців на цю ніч, і з нетерпінням чекав, коли його пастки почнуть діяти. Немов перед спортивною подією, він раз по раз підіймав свій телефон й з приємним хвилюванням слідкував за плином часу.

– Єщьо чєтирє часа, товаріщі, випьєм за побє… – підняв він чарку як раптом…

«Ф-Ф-Ф» з іскрами, немов феєрверк вилетіли ракети з кар’єру і менше ніж за десять секунд гучний «БУМ» над головою змусив навіть генерала трохи понурити голову.

– Я нє понял, ета што такоє? – скропив він слиною своїх підлеглих, а ті, в паніці почали метушитись і дзвонити кудись.

– Сбілі, бпла, – приклавши телефона до плеча звітував молодий офіцер, з острахом дивлячись на генерала.

– Какого хєра оні началі так рано?! – почервонів Волков. На його лобі здулася величезна синя вена, а очі майже одразу набули червоності через потріскані капіляри, що не витримували тиску, з яким потовщене серце генерала ганяло кров по судинах.

– Таваріщ гєнєрал нам саабщалі…

– Атставіть, майор! – верещав той. – Мамє будєш своєй об’яснять, мнє нє надо! Всєм вернуться в своі часті – докладивать мнє о каждом…

«БУМ!» – знов загриміло над головою і намет затрясся від ударної хвилі.

– Доложіть о всьом, што проісходіт! – вже не пригинаючись, продовжив генерал. Волков увійшов у роль. – Вітя, набєрі меня, когда полєзут с сєвєра. Аркаша – птічкі штоб нє саділісь ні на сєкунду – только на пєрєзаправку.

– Так точно, – кивнув головою п’ятдесятирічний офіцер.

– Таваріщі… – підняв генерал заздалегідь налиту чарку і суворо подивився кожному в очі. – Сєводня – ми пабєдім. Сєводня – пабєдіт Расія. За пабєду, таваріщі!

– ЗА ПАБЄДУ! – гучно промовили хором всі офіцери і, дзвінко цокнувшись, закинули десяту за комір.

Один за одним офіцери почали покидати намет, обходячи та переступаючи Наста з Савою, неначе собаче лайно на дорозі. На вулиці панував справжній хаос. Сотні голосів, що перекрикували одне одного, звук важкої військової техніки та майже постійні шиплячі постріли ППО, що летіло зі звуком салюту і завжди закінчувалося точним влучанням та гучним «БУМ» над головою. В наметі залишились лишень четверо. Генерал Волков налив собі повну чарку та, залишивши її на потім, підійшов зі стільцем та сів навпроти двох полонених, один з яких, подумки, взагалі був зараз не в цьому російському курені, а інший, неначе з надією, дивився на генерала, сподіваючись, що зміна військових планів змінить його плани і на їхню з Савою долю. Позаду Волкова, якийсь чоловік, не поспішаючи, доїв свою вечерю і, так само не кваплячись, пішов на вихід та зупинився біля Наста. Хлопець підняв на нього своє побите обличчя і зрозумів, що вже десь бачив цього чоловіка.